Морт

Ось перед нами кімната, яскраво освітлена полум’ям свічок. Тут тримають життєлічильники на нескінченних ярусах полиць. Життєлічильники — то опецькуваті клепсидри, по одній на кожного з нині живих, і в кожній із них дрібний пісок перетікає з чаші майбутнього в минуле. Через шурхіт піщинок одночасно в усіх клепсидрах кімната реве й гуде, мов море.

Ось перед нами господар кімнати — крокує, щось заклопотано вишукуючи. Ім’я йому Смерть.

І це не просто якась там смерть. Цей пан Смерть опікується цілком чітко окресленою сферою обов’язків. Чи то пак не сферою зовсім, а диском — буквально пласким круглим світом, що його несуть на своїх спинах четверо велетенських слонів, які й собі стоять на панцирі неосяжно великої зоряної черепахи на ім’я Великий А’Туїн. Край Диска обрамлений Краєпадом, що ненастанно й неспинно спадає в космос.

Науковці підрахували, що ймовірність існування чогось настільки кричущо-абсурдного становить один до мільйона.

Та чарівники підрахували, що раз-на-мільйонні шанси випадають дев’ять разів із десяти.

Смерть цокотить кістяними пальцями по чорно-білих кахлях і бурмоче собі щось в глибині капюшона; водить кістяними фалангами вздовж рядів із клепсидрами, в яких іще не збіг пісок.

Пильним поглядом миготливих очниць він оглядає світову черепаху, що пливе у глибинах космосу в панцирі, вкритому кратерами й борознами від комет і метеоритів. Колись навіть Великий А’Туїн помре — і Смерть про це знає. Оце буде завданнячко.

Та на цьому його погляд не спиняється — він зосереджується на величній синюватій зелені диска, що повільно обертається в променях свого крихітного сонця-супутника.

Смерть переводить погляд на величезний гірський масив — Вівцескелі. Вівцескелі порізані глибочезними ущелинами й височать стрімкими бескидами — та й у цілому їхні географічні якості такі розмаїті, що годі їх описати. Погода там своя, особлива — дощі січуть шкіру, мов шрапнель, вітри спадають батогами, а грози не вщухають ніколи. Дехто вважає, що на те є причина: Вівцескелі — домівка прадавньої нескореної магії.

Смерть блимає очницями й дужче зосереджує погляд. Ось перед ним зелена долина на поправному боці хребта.

Ось перед ним певний гірський схил.

Ось пасовисько на схилі.

Ось пасовиськом біжить хлоп’я.

І ось уже Смерть за ним стежить.

А тоді голосом тяжким, мов удар свинцевого зливку об гранітну підлогу, промовляє:

— ТАК.

Безсумнівно, щось чаклунське було в землі на тих потрісканих схилах — бо завдяки надзвичайному відтінкові місцевих рослин цю місцевість усі знали як октаринові сіножаті. А ще саме тут — з-поміж нечисленних місцин на Диску — із деяких видів рослин отримували зворотнорічні сорти.

Зворотнорічні рослини ростуть назад у часі: цього року ви садите зерня, врожай із якого зібрали минулого року.

Мортова родина жила з того, що робила кріплене вино зі зворотнорічного винограду. Найревніші поціновувачі такого вина — ворожки й ворожбити, адже саме воно дає їм змогу бачити майбутнє. В цього засобу є лише один недолік: похмілля приходить до вас попереднього ранку, а щоби притлумити його, випити звичайного вина доведеться чимало.

Зазвичай ті, хто вирощував зворотнорічні сорти, були міцними й серйозними чоловіками, схильними занурюватися у власні думки й пильнувати за календарем. Звичайний фермер, не засіявши поля, всього лише втрачає врожай, тоді як забудькуватий постачальник зворотнорічних сортів, який не засіяв поля, з якого зібрав урожай дванадцять місяців тому, ризикує не тільки порушити саму матерію, зіткану з причинно-наслідкових зв’язків, а й пережити гостре відчуття сорому.

Гостре відчуття сорому Мортова родина переживала через те, що найменший син аж ніяк не був серйозним, а таланту до садівництва в ньому було стільки ж, скільки в дохлій морській зірці. Не те щоб помічник був із нього ніякий — просто помагав він зазвичай так радісно й неоковирно, що серйозні чоловіки його боялися як вогню. Щось таке було в його манері допомагати немовби заразне — можливо, навіть смертельне. Морт був високий на зріст, рудоволосий, веснянкуватий, а тіло його рухалося так, наче своєму власникові підпорядковується вкрай умовно: здавалося, воно цілком складалося з колін.