Шахмати для дибілів

Пролог

Альфа встрічає Амєгу

Мальчік сидів на підлозі, розклавши навколо себе пакєти з чіпсами, шоколадні батончики і кукурузяні хлопья. Спершу він жмакав спустошені пакєти й відкидав їх убік. Но всі ці обгортки були дуже льогенькі, й тому далеко не відлітали. Так і сидів мальчік, поміж сміття та вкусностєй, і ніхто не мішав його мислям. Це продолжалось рівно пітнаццять хвилин. Коли до закритія залишились щитані понти, охраннік рішив пройтись по магазіну. Він не дуже любив це діло, патаму шо за цілий день йому добряче набридали усі ці стелажі й полиці, вітрини і стойки, на которих лежало все, чого може забажати самий ізвращонний пожиратєль. Охранніка звали Вася, і він дуже обіжався, коли йому казали: «Слиш ти, Вася!». Чото він щитав, шо ім’я Вася — обідне й непрілічне, і звучить воно як процес порчі воздуха. Інша річ, коли до нього звертались: «Васілій Петрович». «Оце вже друге діло», — мислєнно розквітав Вася і готувався заподіяти людині, яка до нього так обратилась, отвєтну любєзность.

— Ну шо там, Вася?! Всьо нормально, закриваємся? — ето волала продавщиця возлє каси, яка уже давно ждала того мгновєнія, коли можна буде схватить своє любіме дзеркальце, размєром зі свинячий п’ятак, а другою рукою виколупать із сумочки, потративши на упоїтільні пошуки кілька хвилин, свою не дуже любіму помаду, якою вона пользувалась тіки після роботи. Сама вона не могла об’яснить, чому маже губи імінно цією помадою, і лише тада, коли вертаєцця з магазіна. Дома вона витирала її влажною і сухою салфєтками (по очіріді) — й опять жи не задумувалась, нафіга нада було мазацця. Дорога була не очінь дальока: продавщиця жила у тому ж кварталі. І верталася всігда ноччю. І ліхтарі на її путі якшо й були, то нікада нормально не світили. У кращому разі — мутно обляпували землю потустороннім свєчєнієм, якого було недостатньо, дажи шоб роздивитись калюжу під ногами. Словом, непонятна історія з тими губами.

— Нєт, так і підем, а магазін хай одкритий стоїть. Всьо равно утром возвращацця — і все по новой. — Васілій Пет­рович рокотав ці глупі слова розмірено й серйозно, від чого в продавщиці случилось замішатільство.

— Ти шутиш? Вася, ти так шутиш, да?

— Ну да, шучу.

Охраннік був людиною скромною і незлобною, а потому прощав людям і тупость, і невігластво, і острі приступи діареї на робочому місці. Впрочім, якби він работав у магазині прибиральником, то, може, й змінив би своє мнєніє, — але тільки нащот останнього пункта.

Мальчік чув, шо до нього наближаюцця тяжолі й опасні шаги, але не зважав на них. Він був поглощон поглощєнієм чіпсів — так міг би подумати сторонній наблюдатіль, позбавлений чуття стилю й нездатний проникнути в тайні закамарки дєцкої душі. Бо насправді мальчік не просто сидів і тупо жрав чіпси да шоколадки — він мічтав. Поки шаги охранніка наближали його до розриву з міром чистих фантазій, він намагався виловить з них побільше судьбоносних знаків. Бо мальчік, хоть і був юний годами, проте вже знав, шо в житті кожної людини трапляюцця знаки, ігнорація каторих призводить частіше за все до мощних побоїв анонімного характєра. Ну, тоість, ти можеш не знать, чому і за шо на тебе посипались каратільні піндюліни, но должин понімать, шо за етім стоїть. А стоїть за етім якийто непойнятий воврімя знак судьби, до якого ти поставився, наче до козявки, що причепилася к пальцю, словно маленька анаконда.

Охраннік підійшов до передостаннього ряда стелажів, на якому був прецтавлений асортімєнт хлібо-булочних іздєлій, озирнувся по боках і ловко стирив одну з маліньких булочок. Він, як ніхто інший, чудово знав, шо цей сєктор магазіна не прострелюєцця камерами відеоспостереження, патаму шо сам їх і настроїв відповідним чином. Шоб, значить, каждий вечір притирювать собі на пізній ужин булочку-дві. Ні, красти він не любив, просто щитав це маліньким удобством.

Вдруг він почув, як шото заворушилось поблизу. Щурів і мишей у магазіні не водилось, тож Васілій Петрович таки успів перепугатися, перш ніж акуратно зазирнув за останній ряд полок і побачив отрішонного мальчіка, шо сидів просто на підлозі посеред обгорток від сожраних товарів.