П'ять поглядів на весняний вогонь

пролог

Навіть випадкового, побіжного погляду було досить, аби захотіти спинитися й уважніше роздивитися цю дивакувату компанію. Три чоловіки та дві жінки віком від майже тридцяти до майже вісімдесяти сиділи біля вогнища посеред занедбаного подвір’я на околиці Павлограда. Вони вмостились у стареньких крісельцях навколо саморобного столу: пили вино й коньяк, їли м’ясо, рибу, сир, оливки, а стара висока абрикоса щедро обсипала їх цвітом, ніби снігом.

Здається, вони відверто блазнювали, кожен на свій лад: сум, розпач, радість, надія, заздрість, пиха, великодушність, любов — чого лише не передавали їхні губи, очі та зморшки. Але ж ні, все було по-справжньому, бо за мить, коли сонце затуляли хмари й тіні мережили їхні обличчя, збіговисько враз ставало зосередженим і серйозним, прикипало очима до вогню — як середньовічні алхіміки в очікуванні народження із полум’я Вічної людини.

Зненацька зривався вітерець і годував їх димом — вони кашляли й тихенько лаялися, достоту як ті дитячі аніматори з пляжів Азовського моря, які сховалися від публіки на перекур і на кілька хвилин отримали змогу стати самими собою.

А коли сонце знову визирало з-за хмар, і вгамовувався вітер, і молоде весняне проміння лоскотало волосинки на обличчі й у носі, тоді вони беззахисно мружились і нагадували янголів, які випали з райського гнізда на холодну землю й тепер відігріваються біля багаття.

— Котре сьогодні число? — запитав Макс, не відводячи погляду від вогню.

Максові було двадцять сім, але його обличчя прикрашала не модна серед ровесників борода, а тонкі чорні вуса зі загнутими догори кінчиками, майже як у Сальвадора Далі. Час од часу Макс зненацька підводився з крісельця — й одразу падав у нього, наче хотів доламати старі пружини, кілька з яких визирало з-під оббивки.

— Початок квітня, — відповіла Наталя.

Вона, сорокашестирічна, мала довговиде обличчя, біляве фарбоване волосся та великі голубі очі, які контрастували зі щедро підмальованими віями, — провінційна модниця, одне слово. Від природи Наталя була доволі приваблива. Це було й зараз помітно, — як і те, що вона чимось сильно схвильована: її довгі тремтливі пальці постійно відгортали кришечку сигаретної пачки, коли раз у раз діставала сигарети.

— А все-таки? — не заспокоювався Макс.

— Запитай у Юрка, — відповіла Наталя. — Він мусить пам’ятати, коли народився.

— А й справді. Яка різниця? — змирився Макс.

Він поблукав поглядом подвір’ям, де бував уже не раз: старий будинок із червоної цегли мав три вікна з різним ступенем прозорості шиб — наче за кожною причаїлась окрема епоха. Он вісімдесяті, там дев’яності, а тут двотисячні; надгризений часом шифер; подекуди кущі здичавілого бузку замість паркану; дерев’яний туалет із вирізаним сердечком-віконцем під дашком.

— За фактом, синку, весна, та більше схоже на осінь, — сказав Григорій.

Йому, найстаршому, було вже сімдесят сім, хоча з вигляду здавалося, що всі сто сімдесят сім. Обличчя нагадувало радше порепаний від спеки річковий глей. А ще чоловік не мав кисті лівої руки. Нібито смерті набридло чекати на Григорія і вона почала потроху забирати те, що належить їй за споконвічним правом. Григорій кілька останніх років уже не палив, бо за свій довгий вік так прокурив легені, що, якби можна було зішкребти з них смолу, вистачило би діжку просмолити. Він просто підкурював цигарку і тримав її поміж пальцями, допоки та зітлівала.

— Ні, осінь не така, — з ніжним жалем подивилася на нього Валентина і подумала: «Ти сам як осінь. Осінній привид, який гадає, що він людина».

Валентині нещодавно виповнилося п’ятдесят п’ять — така собі пампушечка з червоними щічками та зовсім без зморщок. Охайний густий сесон — зовсім як у Мірей Матьє — викликав підозри, що то перука (зрештою, так воно й було). Валентина мала в роті менш як половину зубів, але навчилася так розмовляти і їсти, що про цей її ґандж мало хто підозрював. Вона тримала в руках «Новий Заповіт» і час від часу навмання зазирала в нього чи просто погладжувала великим пальцем потерту палітурку.

— Це через сутінки пори року змішуються, — кивнув головою Юрко-Фантомас.