Щоденник жінки Мавки

Я — Мавка!

Я душа мами верби. Її кров та її серце. Чи житиме моя матуся, коли я її залишу? Ніколи про це не запитувала, та впевнена, що житиме, бо навіть вона знає, що рано чи пізно я назавжди від неї піду. Не на одну ніч чи на день, щоб побавитися зі своїми сестрицями. А назавжди. З Мавками таке трапляється. Але мама верба це переживе, вона стане прихистком для іншого юного серця і буде довгими зимовими ночами розповідати добрі казки, колихати на своїх руках-вітях.

Я — Мавка. У мене зелені очі та довге темне волосся. Я не схожа на жодну зі своїх посестер. Бо вони всі блакитноокі білявки чи синьоокі русявки. Я — інша, бо народилася в найтемнішу та найдовшу в році ніч. Душа юної дівчини, яка вміла любити, та не змогла втримати ту любов, заблукала в нашому лісі, втомлена, заснула посеред галявини і… Тоді народилася Я. Мама верба каже, що мої очі при народженні були наче аметисти, та коли настала весна — вони враз змінили барву.

Весна! Я люблю весну. Вона ніжна та лагідна. То вона подарувала мені своєї смарагдової барви, і мої очі змінили колір…

Я — Мавка.

Дитина природи. Я люблю, як вітер небом потішно жене до небесного водопою хмари-коні. Я люблю роздивлятися, як сонечко ясне своїми ніжними пальцями заплітає щоранку пишні коси днині, а на ніч розплітає їх, вкладаючи днину спати на шовковисті багряні перини. Люблю батечка-місяця і його милі танці у високості, танці з зірками та поміж зірок. То незбагненно — засинати під хори цих небесних створінь. Я люблю квіти, бо вони такі вигадливі розповідальники. Люблю птаство, крилатих вісників добрих та справедливих новин. Люблю звірів у лісі, бо кожен із них має свою історію — дивну та завжди цікаву. Люблю трави — оті смарагдово-шовкові, які вчать мене дорожити життям. Люблю ранкову росу, яка запалюється вранці від сонця барвистою веселкою. Люблю небесні та лісові хори. О, світоньку мій великий, я так тебе люблю!

Я — Мавка.

Кажуть люди, що я не маю душі. Та хіба то правда? Я вмію любити, а чи вмієте любити ви? Мати фізичне тіло — ще не означає мати душу…

Я — Мавка. Я люблю, я просто люблю. І я люблю його. Боюся і люблю. Свого Чугайстра. Чоловіка, що так п’янко та солодко грає на сопілці. Він — Чугайстер, лісовий чоловік, убивця мавок. Тільки-но народилася, як мама верба розповіла мені про Чугайстрів, лихих убивць, які блукають лісами в пошуках мавок для того, щоб порішити їх. «Чому вони вбивають нас?» — запитувала спантеличено я. Мама сумно гойдала віттям. Чи вона знає? А чому сонце сходить, ніч надходить? Така природа певних речей, які не потребують пояснень. «Остерігайся Чугайстра, дочко, і хай би як він п’янко звав тебе, зачаровував музикою та медовими речами — не вір. То — омана! Чугайстри не вміють любити!»

Чугайстри приходять щоночі. Усідаються на галявині, виймають свої сопілки і грають. Ох, як вони грають — душу з тіла виймають… І не одна з нас піддалася чару тої музики, вийшла зі сховку, покинувши маму назавжди… А красень Чугайстер, вбраний у білу чугу, зазирав блакитними оченятами в душу Мавці, брав за руку і вів за собою. І Мавка йшла, йшла, щоб не повернутися. А вранці вітер приносив на своїх крилах сумну пісню — останню вістку від неї.

У кожної Мавки свій Чугайстер. Коли явився мій, я його відчула, він ще не почав грати, та я вже знала — то за мною. Бо я — його Мавка, а він — мій Чугайстер…

Він дуже довго приходив. Бо я була доброю чемною донькою своєї мами верби. Я завчила її урок, запам’ятала його. О, як мені хотілося вийти йому назустріч першої ж ночі, станцювати в місячному сяйві, та… Я не виходила. Бо я — Мавка, а він — убивця Чугайстер. І я, завмираючи, слухала палку музику його сопілки, і серце моє плакало та тужило, сміялося та раділо. А ще… воно вперше та востаннє кохало. Кохало мого Чугайстра. І одної літньої ночі я не втрималася: хай я помру, хай він мене зжере, як подейкують злі язики, зжере чи втопить, але це буде після. А зараз я йду слідком за музикою. Адже я — його Мавка.