Сьоме небо леді Арс

Все. Нарешті братова пішла. Ах, яка ж пані впливова і значна — нема ради! «Ти мені, звичайно, зобов’язана. Ха-ха! Я жартую. Жодних зобов’язань! Будь щаслива! Так намучилась, бідненька». Сеня перекривила свою недавню благодійницю і затанцювала по паркету.

Раптом зупинилася, помацала повітря... Невже ідіотизм невдалого заміжжя обламався, вона вільна? Підхопила шматку, якою перед тим витирала паркет, перев’язала її блискучою стрічкою з букета і, поставивши на підвіконня, промовила: «Дорога Ларисо Миколаївно, люба моя братово! Хоч ви немало мені крівці випили, коли хворіла мама, а ви нюхали майно, хоч не пускали до мене Русю — боялися, щоб ваша дочка та не приросла серцем до тети, хоч випхали заміж із розрахунку (з вашого розрахунку) — я вам прощаю, вельмишановна Ларисо Миколаївно, бо маю завдяки вашій величності затишну світлу хатку і волю після вами ж нав’язаного шлюбу. Ох і яка ж, яка ви благодійниця, чорт забирай!» Сеня іронічно скривилася і, скинувши шматяне опудало на підлогу, стала грати у футбол. Гол! Гол! — гатила то вліво, то вправо, тоді упала навзнак і заспівала: «Свобода! Свободу державі Сені — свободу!»

Перекотилася набік і стихла. Подивилася у квадратик вікна. Тільки небо. Сьомий поверх — що тут дивного? Живу на сьомому небі... від щастя? Сеня піднялася і всунула голову між колін — не завити б од такого щастя. А, хай імпотенти журяться — і здригнулася.

Згадала церковний суд, через який пройшла вся церемонія розірвання шлюбу. Червоніла, блідла, зрошувалась потом, коли відповідала, мов на справжньому допиті, чому наважилася розбити подружній союз.

— Може, ви не маєте достатньо терпіння до свого чоловіка? — допитувався священик.

— Пресвітлий отче, своїми діями він травмував мою психіку, я починала втрачати самовладання — це шлях до божевілля. Його маразматичні щипи принижували мою людську гідність.

— А може, то гординя, жінко? Адже мати чоловіка мала змогу за два роки оцінити вашу поведінку. І вона твердить, що винні ви.

Сеня зіщулилася.

Ні, згадувати не варто.

У вікні повечоріло. Жінка нехотя піднялася з підлоги і заслонила фіранками небо в тривожних розливах нічної барви. Світла не вмикала — лягла на диван і заснула.

Хо-хо, йо-йо, які гарні мої сни! Маю ангела-хоронителя, заколисує мене дивними піснями, відгороджуючи від реального життя, яке дотовкало душу до решти.

Вранці випила склянку води з медом. Яка кава? Каву — тільки на робочому місці. Традиція. Метнулась по майже порожній кімнаті, та однак зачепила край дивана і залементувала: боляче! Колись мама дорікала: «Арсенко, як ти ходиш, що мусиш усі кути колінами поцілувати? Ніби шукаєш найгостріші і кидаєшся на них. Оно диви: ноги знов у ранах і колготки немов у горошок». Мамо!.. Але не час для спогадів. Так, мінімум косметики, нігті в хлорку — все решту сховають білий халат і шапочка — чи варто трудитись? На порозі стала, оглянула кімнату. Що б то придбати найшвидше? Меблеву стінку чи телевізор? Ну, це якби міркувати: пальто чи ґудзики до нього? А, буде видно. Вийшла з квартири і попрямувала до ліфта. Із суміжних дверей виглянув чоловік, стомлений на виду, і привітався з нею. Трохи повагавшись, запитав:

— Пробачте, у вас дві гривні не буде... позичити?

Подивився благально. Стулки ліфта розчинились. Сеня поспіхом сунула йому в жменю гроші і, зайшовши до кабіни, натиснула кнопку.

«Мабуть, алкоголік», — подумала з жалем і зітхнула. Господи, чи є ще хтось на світі, крім алкоголіків, імпотентів, наркоманів і убивць-ґвалтівників? Чи це тільки їй на очі потрапляють такі, щоб викликати жалість або ж страх?

Мікроавтобусів на зупинці вистачає, але їй треба 26-ий, який курсує до Мулина. Саме там Сеня працює лікарем швидкої допомоги. Що таке Мулин — місто чи село — важко сказати. Коли запитуєш місцевих, відповідають: районний центр — і дивуються, мовляв, хіба не зрозуміло?

Заскочила в маршрутку, переповнену вщерть. Коли бус рушив, відчула, що незручно стоїть на чиємусь масивному черевику.

— Перепрошую, — вибачилась, ледве зісунувши свій делікатний ботик на підлогу.