Світлий шлях: історія одного концтабору

Поважаймо авторське право і працю одне одного.

«Світлий Шлях»: історія одного концтабору

Довідка

«Ізоляція» — таємна в’язниця, розташована на підконтрольній Росії частині Донбасу і перетворена на концентраційний табір.

Упродовж існування «Ізоляції» через неї пройшло сотні людей, більшість з яких зазнавали зґвалтувань, тортур електричним струмом, принижень людської гідності й тяжких примусових робіт.

Відомі факти вбивств в’язнів «Ізоляції».

Жодна правозахисна місія чи організація не мають доступу на територію в’язниці.

Нині продовжує функціонувати під контролем ФСБ РФ…

Передмова

Дим печей Заксенгавзену й Освенциму осідає

на льодах Магадана та Колими.

Брати Вайнери «Зашморг і камінь у зеленій траві»

Я й досі не певен, що правильно добираю слова: діапазон подій занадто широкий. Ми прожили життя від клацання пластикової пляшки, яке примушувало підскакувати весь підвал, і до класичної музики, що лунала з радіо у порівняно спокійні дні. Як пояснити цей проміжок? Чи означала класика, що просто зараз у підвалі не стоять навколішках зі схрещеними ногами і з пакетами на головах? — Ні.

У цій книжці йтиметься про таємну в’язницю в самому центрі Донецька. В’язницю, яку називали «донецьким Дахау». Та для тих, хто пройшов через це місце, книжка не буде розповіддю про саму лише в’язницю. Те, що коїлося за стінами «Ізоляції», — а саме таку назву мала ця територія, — не вписується в рамки здорового глузду навіть там, де, як видається, нічого, крім жорстокості, очікувати не випадає. Перебуваючи вже багато місяців на волі, я досі запитую себе: «А чи було оте все?». Чи могло таке статися зі мною? Усі ці люди, струм, тортури і скотч, колективні пісні, якими глушили крики тих, до кого під’єднували проводи…

Ця книжка мала бути сухим репортажем: без оцінок, емоцій, самі лише замальовки того, свідком чого я став. Так наче я потрапив до цієї в’язниці не як полонений, а просто як журналіст. Збувши 28 місяців у «Ізоляції», я створив там кілька текстів, що відповідали початковому задумові. Мусив писати стримано і лаконічно, накидаючи лише кістяк майбутньої книжки, адже розумів, що будь-якої миті рукопис можуть відібрати й прочитати. Власне, так воно і сталося. Та опинившись на волі, усвідомив, що суха публіцистика у цьому разі неможлива: багато місяців по тому емоції й надалі переповнюють мене. Саме тому деякі розділи видадуться читачеві холодними і навіть цинічними, натомість інші — дослівно волатимуть.

Беручись за цю книжку, я й сам не підозрював, скільки питань вона переді мною поставить. А завершивши її — не міг повірити, що так і не знайшов відповіді на жодне з них. Можливо, відповідь — сама ця книжка: щоб її написати, я мусив вижити. Щоб вижити, я повинен був знати, що мені потрібно її написати. У цих дивних лабіринтах свідомості думка намагається відшукати бодай якийсь сенс: «це все невипадково», «це не могло минути просто так»… Та зрештою все, що у вас залишається, — це кілька речень, які лягають в абзац. Блимає курсор, думка завмирає, і ви знову опускаєтеся на глибоке дно. «Ізоляція» навчає, що «самого дна» не існує: завжди є куди падати глибше. Завжди є ті, кому ще гірше за тебе. Ця книжка також і про це.

Якщо спробувати означити це місце — цю в’язницю — одним-єдиним словом, то я назвав би її «неминучість», і ось чому. Коли вас кладуть на стіл і щільно обмотують скотчем, ви можете викрикувати будь-що — це нічогісінько не змінить. Ні молитви про сім’ю, ні волання до Бога, ні ваша стать, ні ваш вік, ані сам ваш біль, жах і крик не змінять нічого взагалі. Це не просто слова — це тамтешня віра, майже релігія тих, що провели через стіл для тортур не одну сотню осіб. Саме тієї миті людина відчуває всю свою крихкість, безсилля і слабкість. Вона — та сама тростина, про яку писав нам Паскаль. Від болю суглоби дослівно рвуться назовні, людина стікає потом, а згори, задля ефекту, її поливають водою. Неминучість. Не варто волати і благати — вони однак це вчинять, вони однаково катуватимуть вас.