Учора вночі під вікном завивав вовк. Я лежала в ліжку, накрившись із головою пледом, боялася визирнути, але то був точно вовк. Він міг заглянути досередини або навіть розбити вікно і заскочити, він міг зробити будь-що вовче, і тому я дуже боялась.
Пішов аж під ранок.
Добре, що в мене немає овець, яких вовк легко передушив би.
Я думала, в Карпатах вовки не живуть. Є тільки бурі ведмеді, яких я ще не бачила.
Коли я зранку виходжу надвір, то найперше мию в росі ноги.
Тут я встаю дуже рано. Це на мене зовсім не схоже.
Щодня роблю щось інше. Деколи сідаю під ґанком на східцях і розглядаю гори. Вони просто переді мною, в рядок, однакові заввишки і різні на обличчя. Кожній горі я придумала ім’я та історію хвороби. Кожній визначила стать. Час від часу гори навіть розмовляють зі мною.
Деколи я в’яжу гачком мереживне біле покривало. Більш ніж половина вже є. Сідаю на подвір’ї в крісло-гойдалку, так, щоб усе мало якомога ідилічніший вигляд, повіває легкий вітерець, ноги вкриті пледом, і я, погойдуючись, поволі в’яжу петлю за петлею, час до часу зупиняюсь, дивлюсь на гори, згадую щось, навіть дрімаю, а потім далі. Мене не турбує, що покривало навряд чи коли-небудь знадобиться. Його можна використовувати не за призначенням, наприклад, як риболовецьку сіть.
Миюсь я раз на тиждень, не частіше. Тут, серед гір, брудне волосся якось перестаєш помічати.
Деколи мені стає страшно, що завтра не буде що робити, але я порахувала всі можливі заняття, і їх має вистачити на кілька років по заняттю на день. У крайньому разі можна буде митися частіше.
Тут я навчилась нудитися радісно. Нудьга — це також одне із занять. Коли їй віддаватися чесно і повністю, то можна дуже приємно збути дуже багато зайвих днів.
Часу в мене і справді багато.
Тут я перестала його боятися, щоб змогти боятися вовків. Я подумала: а що, як вовк прийде посеред білого дня? Чи кинеться він на мене відразу, чи спочатку погарчить? Чи відрізняється його гарчання від собачого? А може, я зможу його приручити і він стане моїм собакою? Спатиме разом зі мною на ліжку. Хай там як, мене ніхто від вовка не захистить, лише я сама. Ніхто не прийде мені на допомогу, ну й добре.
Дивно, що я така молода і така мудра.
У мене нема годинника й електрики. Коли вечоріє, я відразу лягаю спати.
Дуже рідко запалюю свічку.
Тут я також не боюся злодіїв, грабіжників і ґвалтівників.
Тут я сама собі готую їсти, сама собі співаю, сама собі пан.
Якби вовки таки загризли мене, то я би померла — і все.
Я стала тут по-справжньому спокійна. І дуже ввічлива, тільки шкода, що нема перед ким цю ввічливість ані показати, ані перевірити.
2
Кілька разів на тиждень я ходжу за шість кілометрів до вуйни Миці та її доньки Варки. Вуйні Миці шістдесят сім років. Варка молодша за маму на тридцять років — їй тридцять сім, і вона зовсім сліпа. За хатою вуйни Миці закінчується село Дземброня.
У вуйни Миці є дві корови, і я беру в неї молоко, сметану і сир.
Варка теребить кукурудзу — для цього їй очі не потрібні. Вуйна Миця дає мені продукти, а я їй — гроші.
— Як ти там сама сі пораєш? — питає вуйна Миця.
— Вчора вночі під вікном вив вовк. Як думаєте, тут водяться вовки?
— Я не бачила, але баба уповідали, що якось навіть вбили одного патиком. От лайдаки! Певне, занюхали, що ти ту приїжджа, і думают, будеш їх сі бояти. Ти, головне, не бійсі. Вони чуют, як їх сі боят, і можут напасти.
Вуйна Миця — єдина з усіх мам, яких я знаю, хоче, щоб її дитина померла раніше за неї. Як вуйна помре першою, то невідомо, що буде з Варкою. Варка осліпла від якоїсь мозкової хвороби і тепер із кожним роком стає все безпораднішою. Без матері вона навіть не ходить у туалет. Їй здається, що вона на самій вершині гори і за крок може провалитися в безодню. Одного разу Варка подумала, що от-от провалиться, впала на землю й так закричала, що було чути аж мені за шість кілометрів. Варка думає, що вуйна Миця її дурить, буцімто навколо хати сліпій ходити безпечно.
— А що ти їсиш? — питає вуйна Миця.
— Варю собі, що захочу. В мене є піч. Думаю, що коли залишусь тут на зиму, то навіть тоді не змерзну, така добра піч.