Схибнутий ліс. повість-казка

Передмова

Дуже довга, але потрібна для розуміння нашої родини і її стосунків зі Схибнутим лісом

Необхідність написати про Схибнутий ліс постала переді мною одного не надто прекрасного вечора. Тоді в мене стався черговий напад прагнення до нормальності. Мій чоловік, вдягнений у шотландську спідницю, малював щось на дощечці кольоровими олівцями. Син тим часом наминав кукурудзяні пластівці, посипаючи їх перцем. Молодша донька намагалася друкувати на клавіатурі язиком. Її старша сестра захопилася створенням аплікації з курячих кісточок, що залишилися після обіду. Квартира наша, як завжди, була встелена шаром папірців, пластиліну, пензликів, брудних штанів, книжок, батарейок, паяльників, вишивальних ниток, іграшок і речей, назви яких я не можу пригадати. А я сиділа в розпачі на стосі підручників, під якими сушився гербарій, і думала свою гірку думу:

— Невже ніколи не будемо ми нормальною родиною, яка мешкає у нормальній домівці?

Саме в цей час син відволікся від пластівців із перцем і запитав:

— Мамо, а скільки коштує справжня волинка?

Я уявила собі, як над оцим безладом лунатиме волинка, і це не додало мені оптимізму.

— Годі! — заволала я. — Не хочу бути ненормальною! Віднині ви мусите сидіти в інстаграмі як звичайні діти! Ходити вдома у трикотажних костюмчиках! Їсти печиво з чаєм, а хліб із супом! Робити аплікації з кольорового паперу!

Родина припинила свої справи і витріщилася на мене.

— Чому? — з цікавістю запитала старша донька.

Я не дала собі часу на роздуми.

— Тому що так треба! — скрикнула я.

— Кому треба? — перепитала менша дитина.

— Не мені! — хором відповіла решта.

— Але ж так жити не можна! — вирвалося в мене. — Синку, вчора ти прихопив до школи молоток, пацюка й ганчірку, але не взяв жодного підручника. Мені це набридло! Навіщо я восени купувала оте все шкільне приладдя? І де воно?

— Гумки — в морозилці, — відповіла старша донька. — Я роблю з ними досліди.

— Ручку я вставила ляльці в шию, бо в неї відпала голова, — зауважила менша. — А ще по кількох ручках у мене буде витися горох, коли проросте.

— А я вчора приніс зі школи три «дванадцятки»: з біології — за пацюка, з трудового навчання — за молоток і з історії — за доповідь про шматок домотканого полотна. Хіба те, що я приношу додому, не важливіше за те, що я беру до школи? Пацюка, до речі, я додому не приносив, бо він не мій, а позичений.

— Але ж це неправильно! — Не вгавала я. — Ви маєте вирости нормальними людьми!

— Вони мають вирости насамперед розумними, добрими і чесними, — зауважив тато. — Згадай лише історію Схибнутого лісу. А краще запиши її, аби не забути.

— Не хочу писати! — збурилась я. — Хочу взяти віник і навести лад у квартирі!

Та водночас я відчула, що не дуже прагну цим займатися. Але ж треба відповідати за власні слова… Ото створила сама собі халепу! Могла б тимчасово виселити з ванни тритонів і покупатися…

— Діти! — тато став посеред кімнати. У своєму шотландському кілті, з довгим волоссям, він нагадував ватажка повстанців із пригодницького фільму. — Зараз ми разом спробуємо навести порядок. Або принаймні розчистимо доріжку з кухні до вітальні. Бо у мами напад прагнення до нормальності, який може перейти в хронічну форму. А ти, — він звернувся до мене, — сядеш і занотуєш для нас історію Схибнутого лісу. Хіба марно ми возилися з цим усю відпустку?

Отак скінчився мій черговий потяг до нормального життя. Чоловік із дітьми прибирають (думаю, після цього я ніколи вже не знайду деяких потрібних речей), а я сиджу й записую дивну і ні на що не схожу розповідь про Схибнутий ліс.