Сніговий тепл

Мік з мамою перебралися до центру нещодавно, наприкінці літа, одразу перед школою. На старому балконі вився дикий виноград, й листя його почало тоді вже червоніти, а по тверді ягідки прилітали горлиці. І якби ж це єдине диво — ні, в дідовій оселі Мік чувся господарем та першовідкривачем ще багатьох чудес. Старі книжки в шафах до самої стелі, а стеля — високо-високо, так що серед безцінних речей у безмірній стінній шафі в коридорі стояла драбина, справжня дерев’яна драбина, щоби міняти лампочки. Порожнина під плиткою на велетенській кухні — вона виразно простукувалася, відгукуючись луною там, де стара стіна приховувала щось — очевидно, що місце для скарбу. Темний дерев’яний глобус. Настільні світильники (один — зроблений із цільного тьмяно-рожевого шматка солі, хто б коли знав, що сіль буває рожева!). Власна, Мікова, кімната, і ще окрема кімната для мами, і вітальня, і кабінет, і кімната з книжками, і майже порожня віддалена й обшарпана «музична» кімната, на яку дід ще часом казав був «зимовий сад», — Мік знав, що колись там стояв рояль і дід та маленька мама грали на ньому в чотири руки, хоча ніхто з них насправді грати не вмів, а про сад от не знав нічого. Все це було таке неймовірне, таке нове, таке старе і головне — таке таємниче, що Мікові дотепер перехоплювало подих щоранку, коли прокидався, і він хапав ротом прохолодне повітря і глибоко вдихав, а тоді вже дослухав, як десь далеко-далеко, на кухні, мама брязкала посудом, і значить — готувала какао і щось смачненьке до нього. Запах ані какао, ані маминої кави, ані тостів, ані яєчні, ані будь-чого з кухні до кімнат не долинав — зовсім не так, як у їхній з мамою колишній квартирі, де була всього одна кімната для них обох, великий диван і жодних таємниць. Там було завжди тепло, але Мік все одно віддавав перевагу оселі — квартирою дідову оселю якось не пасувало називати. На додачу, квартира та була одна з багатьох, багатьох, багатьох таких самих, хоча, може, заможніших і кращих, квартир у їхній «панельці». А от оселя єдина в домі була заселена тепер Міком та мамою — інші три квартири, по одній на кожному поверсі, стояли порожнем і здавалися закинутими.

Мама казала на речі в безмірній шафі «старий мотлох». Так само й речі в шухлядках столу в кабінеті, книжки і світильники, за її версією, тільки збирали пил. Місце для скарбу на кухні було колись ліфтом для сміття та брудного посуду (дім стояв, виявляється, ще з часів, коли в оселях була челядь, котра відправляла вниз брудний посуд та сміття з кухні ліфтом — Мік лише в книжках і в кіно бачив про ті часи, та думав завше, що то було далеко, десь не тут). Від винограду, на думку мами, балкон варто було б розчистити. Ще вона мала зауваження до сантехніки і вентиляції, а від холоду, казала, скоро можна буде збожеволіти. І найгірше, через що бідкалася мама, — що покращувати все це не мало жодного сенсу, адже будинок могли будь-якої миті дати під знесення, якщо — як іноді з особливим розпачем додавала вона, — він просто не завалиться сам собою. Але Мік на це не зважав. Оселя була його світом чудес.

Він дослідив поки що небагато — знервована після переїзду, перевантажена роботою, мама багато забороняла. До того ж у новій школі справи складалися не так добре, як у новій оселі: після переїзду мама, звісно, забрала Мікові документи і перевела його до нової школи, що розташувалася в старій будівлі неподалік оселі. Вчителька там була зовсім молода, вона, ще коли мама привела Міка показати йому школу перед початком навчання, потисла хлопцеві руку, назвала на «ви» і попросила не забути змінне взуття — прямо з першого вересня, хоча на вулиці було ще тепло і, видавалося Мікові, чисто, тому що перевзуватися в приміщенні — це концепт. Концепт, що би це таке не виявилося, Міка не зацікавив. Усе це виглядало зовсім несерйозно, особливо ця вчителька, заледве не молодша від мами. Мама запропонувала на перше вересня відпроситися з роботи і піти в нову школу з Міком разом, щоби йому було простіше там освоїтися, але Мік відмовився: освоюватися він ніде не збирався, він мав свій, інший план.