Вовкулаченя Дольфі. Книга 1

Якось уночі Дольфі несподівано прокинувся і сів у ліжку.

Якусь мить він не міг зрозуміти, що його розбудило. Він точно знав, що сталося щось важливе, але що саме?

Зненацька крізь шпаринку поміж фіранками на нього сяйнув промінь місячного світла — прямісінько в обличчя. Срібляста смужка ковзнула по його чолу, уздовж носа, униз до підборіддя.

І тоді Дольфі все зрозумів. У нього сьогодні день народження!

Звісно, це був знак, що йому щойно виповнилося сім років!

Сім! Нарешті він майже наздогнав Тіммі. Тому вже виповнилося вісім.

«Але якщо так ітиме й надалі, я його обжену, — подумав Дольфі. — Вчора він був старший за мене на два роки, а сьогодні вже лише на один!»

Від збудження він уже не міг лежати в ліжку, тож узяв свої окуляри і начепив їх на носа. Потому відкинув ковдру і скочив на підлогу. Аж тремтячи від нового відчуття, Дольфі пройшовся кімнатою.

Затулене фіранкою вікно було ледь прочинене, і до його кімнати проникали нічні звуки — джерґотáння коників-стрибунців, ква­кання жабок, шурхіт якихось тваринок у траві і під кущами. Звуки, яких він ніколи раніше не чув так чітко й голосно, неначе їх підсилював гучномовець.

Він відчував, як пахнуть трава і кущі, і раптом подумав про своїх батьків. Чомусь це зав­жди ставалося на його день народження. Де вони зараз?

Та незабаром ця думка випарувалася йому з голови. Його батьки були таємничими незнайомцями, яких він уже не міг пригадати. Власне кажучи, він і гадки не мав, чому йому раптом про них подумалося.

І тут хтозна-звідки на нього напала сверб-

лячка. Страшенна сверблячка по всьому тілу, від якої не допомагало чухання. Можливо, допоможе свіже повітря?

Він відсунув фіранку і побачив постать за вікном. Верескнувши, Дольфі відсахнувся.

2. Виття

Постать за вікном зробила точнісінько те са-ме і точнісінько тієї ж миті, що й Дольфі. Аж тоді він усе зрозумів.

Як по-дурному вийшло! Який же він йолоп!

«То я злякався власного віддзеркалення у шибці!»

Він поводився мов шестирічка, а не той, кому щойно виповнилося сім. Він не впізнав себе у темному склі, тож не дивно, що так перелякався.

Дольфі усміхнувся. На щастя, цього ніхто не побачив. Ширше відчинивши вікно, він втягнув носом нічне повітря. Місячні промені заливали садок чарівним світлом. Дольфі позирнув угору.

Він іще ніколи не бачив такої дивовижної ночі. Небо було святково прикрашене мільйонами зірок. Усі вони сяяли й мерехтіли, бо йому виповнилося сім.

Повний місяць яскраво світив у темряві. Дольфі не міг відвести від нього очей. Місячне світло сяяло йому в очі і крапало з окулярів. Дольфі ніколи не знав, що світло можна відчувати, проте справді його відчував.

Було прохолодно, та його шкіра, навпаки, чомусь пашіла.

Наче мишачі лапки, місячне світло пробігало по його носі й вустах і ковзало по щелепах і шиї до піжами. Здавалося, воно проникало крізь шкіру і струменіло по всьому тілу. Це було приємне відчуття — наче купання під душем із місячних променів.

Дольфі почувався радісним і щасливим, хоча сверблячка так само дошкуляла.

Він сперся обома руками на підвіконня і широко розтулив рота, наче хотів випити те світло. Зненацька йому закортіло гукнути місяцю щось на кшталт:

«Місяцю, агов! Мені сьогодні виповнилося сім років. І мені жахливо свербить!».

А тоді з його горла вирвався звук, якого він ще ніколи не видавав раніше. Голосне, звіряче виття, від якого він сам перелякався. Шокований, Дольфі затулив рота рукою.

Невже це справді він?

Годі в таке повірити.

Спантеличений, він позирнув угору, та цього разу його рот мимоволі розтулився, і Дольфі знову завив на місяць. Той звук був журливий: «Ав-ву-у-у! Ав-вуу-уу-уу-ууу!».

Надзвичайним зусиллям волі він знову міцно стис щелепи, анічогісінько не розуміючи.

Що відбувається?

Невже це трапляється з тобою, коли тобі виповнюється сім? Невже твій голос змінюється? Може, він почав ламатися?

Тіммі ніколи нічого про це не казав.

Дольфі позирнув на підвіконня, на яке й да­лі спирався руками, і ледь не закричав знову, та вчасно встиг затулити рота.

Сталося ще щось жахливе.

Він не впізнавав своїх рук.

3. НI!

Його руки зненацька вкрилися білим хутром, і на них виросли довгі, гострі пазури. Скільки Дольфі не витріщався на них, вони не зникали.