Справа Аляски Сандерс

Марі-Клер Ардуен,

без якої ніщо не було б можливе

НАПЕРЕДОДНІ УБИВСТВА

П’ятниця, 2 квітня 1999 року

Останнім, хто бачив її живою, був Льюїс Джейкоб, власник бензозаправної станції, розташованої на автостраді номер 21. Було вже пів на восьму вечора, коли він збирався покинути крамницю, що межувала з бензоколонкою. Він мав повести дружину на вечерю, щоб відсвяткувати її день народження.

— Ти певна, що тобі буде неважко замкнути крамницю? — запитав він свою співробітницю, що стояла за касою.

— Нітрохи, пане Джейкобе.

— Дякую, Аляско.

Льюїс Джейкоб якусь мить дивився на дівчину: красуня. Сонячний промінчик. І така ласкава, привітна! За пів року роботи вона геть змінила його життя.

— А ти? — запитав він. — Які плани в тебе на цей вечір?

— У мене побачення...

Вона всміхнулася.

— Як на тебе поглянути, то це має бути щось більше, ніж побачення.

— Романтичне побачення, — зізналася вона.

— Щастить же Волтерові, — сказав Льюїс. — То у вас усе гаразд?

Замість відповіді Аляска стенула плечима. Льюїс поправив краватку, глянувши у віддзеркалення вітрини.

— Який у мене вигляд?

— Пречудовий. Ідіть уже, не запізнюйтеся.

— Хороших вихідних, Аляско. До понеділка.

— І вам хороших вихідних, пане Джейкобе.

Вона знову всміхнулася. Тієї усмішки він ніколи не забуде.

Наступного дня о сьомій годині ранку Льюїс Джейкоб прийшов відчинити автозаправку. Увійшовши, він одразу замкнув за собою двері крамниці, щоб приготуватися прийняти перших клієнтів. Зненацька у зашклені двері почали несамовито гупати; він обернувся і вгледів перелякане лице дівчини, що здійснювала ранкову пробіжку; вона страшенно кричала. Він побіг відчиняти, дівчина кинулася до нього і заволала:

— Зателефонуйте в поліцію! Зателефонуйте в поліцію!

Той ранок переверне долю маленького містечка в Нью-Гемпширі з ніг на голову.

ПРОЛОГ

Про те, що сталося 2010 року

2006–2010 роки, попри всі тріумфи і славу, закарбувалися в моїй пам’яті як тяжка пора. Ще б пак, то були американські гірки мого життя.

Отож, розповідаючи вам історію Аляски Сандерс, яку знайшли мертвою 3 квітня 1999 року в Маунт-Плезанті, штат Нью-Гемпшир, і перш ніж пояснити, як я влітку 2010-го встряв у те кримінальне розслідування, якому було вже одинадцять років, мушу спершу коротко змалювати мою тодішню особисту ситуацію й, зокрема, те, як розвивалася моя кар’єра молодого письменника.

Та кар’єра стартувала 2006 року, і старт її був блискавичний: перший роман розійшовся мільйонами примірників. Мені щойно виповнилося двадцять шість, а я вже увійшов у дуже закритий клуб заможних та славетних авторів і опинився в зеніті американського красного письменства.

Та незабаром мені стало зрозуміло, що слава не буває без наслідків: ті, що стежать за мною від самого початку, знають, як шалений успіх першого роману вибив мене з колії. Розчавлений популярністю, я виявився нездатним писати. Криза письменства, криза натхнення, страх чистої сторінки. Крах.

А потім постала справа Гаррі Квеберта, ви точно про неї чули. 12 червня 2008 року в саду Гаррі Квеберта, легенди американської літератури, ексгумували тіло Ноли Келлерґан, яка зникла 1975 року у віці п’ятнадцяти років. Ця справа глибоко мене вразила: Гаррі Квеберт був моїм університетським викладачем та ще й найближчим другом. Я не міг повірити в його винуватість. Сам проти всіх, я перетнув Нью-Гемпшир, щоб провадити власне розслідування. І врешті таки зумів довести невинуватість Гаррі, але його секрети, які я виявив, назавжди поховали нашу дружбу.

Із того розслідування я створив книжку «Правда про справу Гаррі Квеберта», з’явилася вона восени 2009 року, і її неймовірний успіх поставив мене у ряд великих національних авторів. Ця книжка була підтвердженням того, на що сподівалися від мене читачі та критики, щоб нарешті посвятити мене в лицарі. Я більше не був ефемерним дивом, падучою зорею, що погасла у пітьмі, розвіяною хмарою куряви — віднині я став письменником, якого визнала публіка, рівним серед рівних. Від цього мене охопило величезне полегшення. Таке, наче я знайшов себе після трьох років блукання в пустелі успіху.

Тим-то упродовж останніх тижнів 2009-го мене охопило відчуття супокою. Увечері 31 грудня я святкував Новий рік на Таймс-сквер, в юрмі щасливого люду. Не шанував я цієї традиції від 2006 року, відколи вийшла моя перша книжка. Тієї ночі, безіменний серед безіменних, я почувався добре. Погляд мій зустрівся з поглядом жінки, яка відразу припала мені до смаку. Вона пила шампанське і, всміхаючись, простягнула мені пляшку. Думаючи про те, що сталося упродовж наступних місяців, згадую цей епізод, від якого у мене було таке враження, наче я нарешті здобув спокій.