Дітей мають багато людей. Але далеко не всі з них є батьками. Може здатися, що мати дитину автоматично означає бути батьками, але ми всі знаємо, що це не так. Безліч дорослих возить дітей у школу, купує їм одяг, годує їх і вкладає спати у м’які ліжка... Але вони не є батьками. Радше — законними опікунами, які виконують перелік призначених їм завдань, аж доки дитині стукне вісімнадцять.
Це не батьківство. Це мінімум.
Проте найсумніше те, що дехто з дорослих не робить навіть цього. Їм здається, що їхні обов’язки закінчуються в мить зачаття, пологів або підписання документів про розлучення.
Розмноження — справа біологічна. Батьківство — психологічна. І це вибір. Свідомий вибір. Зобов’язання змінити самого себе і власні пріоритети задля добробуту й зростання своєї дитини. Обов’язок жертвувати, служити, ухвалювати нелегкі рішення й любити, а не лише мати.
Бути батьками означає зробити дитину якщо не центром, то принаймні майже центром свого життя й усвідомити, що якщо ми приводимо у світ цю маленьку людину, то назавжди змінюємо себе, свої цінності та обов’язки.
Люди з дітьми роблять мінімум речей, щоб не втрутилася Служба захисту дітей... або щоб не наразитися на осудливі погляди сусідів. Батьки беруть на себе відданість тим передвічним принципам, які нині можуть звучати банально, проте так рідко виявляються в житті, що мало хто помічає осіб, які справді ними керуються. Ви знаєте ці формули: «сім’я понад усе», «беззастережна любов», «завжди бути поруч», «допомогти їм стати тими, ким вони мають стати», «подавати приклад», «нічого не мати за належне», «жити з удячністю».
Будьмо відвертими: це — вибір нашої сучасності. Не буде перебільшенням сказати, що лише кілька поколінь тому просто не дати дітям померти вже було достатнім очікуванням від батьків. Дитину сприймали як майбутнє джерело доходів, до якого спершу треба було ставитися як до зобов’язання. Дитина — ще одна пара рук для роботи в полі або на заводі, здобувач коштів для існування сім’ї.
Навіть на початку XX століття здоров’я та життя дітей були серед найважчих проблем людства. Коли дітям щастило дожити до повноліття, це без перебільшення можна було вважати дивом. А щодо обов’язку надавати їм емоційну підтримку й любити хай там що — то хто мав на таке час і змогу?
Тут варто згадати Вінстона Черчилля, який, звісно, не був зразковим батьком і якого самого виховали двоє вічно зайнятих і замкнених на собі батьків-аристократів, типових англійців вікторіанської доби. Якось увечері Черчилль балакав зі своїм сином Рендольфом (година була пізня, бо час шкільних канікул) і дещо раптово збагнув. «Знаєш, хлопчику мій, — сказав він із трохи сумною усмішкою, — я за ці канікули проговорив з тобою більше, ніж мій батько зі мною за все своє життя». Це не лише не було перебільшенням, а й видавалося чимось цілком звичайним — і залишалося таким ще багато років по тому. Можливо, й у вашому дитинстві все було так само.
Сумно, хіба ні? І за дітей, і за батьків теж.
Багато поколінь батьки — й насамперед тати — були позбавленими найчудовішого та найбільш гідного у світі: брати участь у житті своїх дітей. Можливості любити їх не просто загалом, а діяльно, день у день. Зворотним боком патріархальної культури, що обтяжувала жінку хатнім побутом, ставало м’яке бузувірство занижених сподівань щодо чоловіків удома і з дітьми. Любов і участь? Розуміння й порозуміння? Ніхто такого чоловіків не вчив. І ніхто від татів такого не вимагав.
Замислимося ще над тим, як інакше могла б скластися історія, якби більше батьків були батьками. Якби [вставте ім’я лиходія] був краще вихованим. Якби [вставте ім’я жадібного бізнесмена] був краще навчений почуттів. Якби [вставте ім’я стражденної жертви] була захищеною. Якби [вставте будь-яке ім’я] мав або мала змогу реалізувати свій потенціал. Якби [вставте ім’я владної особи] сказали, що пишаються нею.
Ми не можемо змінити такого сумного минулого, але маємо прагнути кращого майбуття.
Саме такий філософський принцип і закладено в основу цієї книжки.
