Три лини для Марії

Поважаймо авторське право і працю одне одного.

На Різдво до Катьки

Усі вже днів чотири знають, що я на Різдво — не вдома. А отак! Я вже не в шостому й навіть не в дев’ятому класі, щоб ви мене не пустили — я таки піду. І хоч прабаба при згадці про Різдво в Катьки зловісно всміхається, дрібно хреститься, зводить очі до божника й рече: «Хай Господь сохраня, милує, заступа й одводить. Шо ти цьому хлопцеві скажеш, Матіночко Моя, як воно вже здорове, супис отакий, дурей дурний…» — а я все одно піду. Тим більше що навіть дід на бабині спроби заручитися підтримкою вищих сил реагує саркастично — сміється, затулившись газетою. Тим більше що навіть мати дала мені дві коробки пречудової польської пастили — аби я ніс цю неймовірну смакоту не куди-небудь, а до Катьки.

Уже десь годині о четвертій я, стараючись не звертати уваги на бабу, яка сьогодні влаштувала мені тотальний бойкот, квацюю черевики кремом, трохи припрасовую штани й сорочку, а наостанок навіть мажу коло шиї одеколоном «Тет-а-тет». Аби врешті пробити бабину ворожість, я нарочито голосно, тільки-но сформованим тенорком вигукую:

— Накривайте сто-о-ого-оли, та все килима-а-ага-ми, раду-угу-уйся!

І прабаба, ясна річ, не витримує:

— Не колядуй, чорнокнижник отакий, не колядуй ще! Бо кури не нестимуться. Неси вже оті канхвети, неси до тії манії, хай тебе на гору винесе!

Прабаба навіть замахується на мене ніздрюватим ціпком, але я знаю, що вона не вдарить. На сіні стоять кутя й узвар, у діда на пузі дрімає розкоханий вайлуватий сибірський Мицик. Тьмяно світить лампочка. Я прожогом кидаюся цілувати прабабу — і скроні їй цілую, і хустку, і щоки, та так рвучко, що вареник, який вона ліпила, зненацька падає в помийницю.

— Отуди к лихій годині… Серьожка, та хватить, та хватить, ош не цілуй, я, може, хвора, та ще й ти, дитино, занедужаєш…

Явдошка рвучко обнімає мене — і я чую, як руки її дрібно тремтять у мене на плечах. Оце моя ложка дьогтю до всіх чорносливів і цукатів, що будуть у Катьки на куті. Кілька разів за вечір я згадаю, як тремтіли ті руки, і майже пожалкую, що покинув свою Явдошку над одвічними її чавунами, над жомом, силосом, буряками й лантухами, а сам пішов хтозна-куди. Це почуття вини — сіль і мед мого існування. Воно болюче, але в ті часи ще затишне, бо будь-яку помилку можна зразу ж виправити, кинувшись цілувати бабу. І той її сум, те старече її бубніння тільки додає дещицю тонкої лірики в безм’ятежний затишок зимового вечора.

Я йду до Катьки з двома коробками польської пастили в торбі, іду в наквацьованих черевиках, навіть без шапки — запхнув у кишеню, щойно хвіртку зачинив. Я йду до Катьки давніми сніговими стежками, які споконвіку вели немов і отуди, але якщо раптом трохи заблукаєш або задумаєшся — візьмуть і завернуть кудись іще, до дивовижних хлівів, де віконце світиться, до теплих кошар із вівцями, до небачених прогалин, відблисків і просвітів, які можна так легко й щасливо надибати лише в шістнадцять. Тільки в шістнадцять можна легко й безборонно побувати в таємних, схованих від усіх на світі очей місцинах, де груди спирає від краси, де тобою говорить Хтось Інший. З роками та дорога до чуда ховатиметься в замети, глибше залягатиме у височезні кучугури, і ходити туди стане боляче, непросто і тільки через сльози…

Катьчині батьки десь поїхали. І молодших брата й сестру взяли з собою. А Катька зосталася на хазяйстві — двох корів, чотирьох свиней, незчисленних індиків, курей і качок не відміниш заради гостин. Катька сидить на покутті, поверх светра — автентична безрукавка з хутром і візерунками. Катька ворожить на женихів: у світляному колі від дерев’яного абажура розкладені засмальцьовані карти. Поруч — склянка з водою.

— Заходь. Двері в топку закривай. Давай сумку, — каже Катька так буденно й водночас святково, ніби я — її чоловік, ніби я оце повернувся з якоїсь роботи, а вона зараз почне мене розпитувати й годувати. Принаймні мені приємно все оце уявляти.

На столі нарізана домашня ковбаса, солоні огірки, сало. Картопля з м’ясом. Звісно ж, кутя й узвар — їх Катька вперто називає «каша й кампот», скільки не виправляй. Катька збагнула, що мене дратує, коли вона так каже, і тепер казатиме нарошне тільки так, і ніщо її не зіб’є. На столі пляшка гарного шампанського «Багратіоні». Я весь час забуваю й кажу: