Царівна жабка

часи далекі, давні Правив цар могутній, славний. Цар був мудрий і багатий, Мав столицю і палати, Трьох синів, опору трону, Золоту носив корону. Старші два його синочки Підростали, мов дубочки, А молодший був тендітний, Тихий, лагідний, привітний. Звався менший син Іванком. В сад виходив на світанку, Між деревами блукав, Як з живими, розмовляв. На траву приляже тихо, В небо дивиться, не диха... Сни солодкі прилітали, Душу ніжно огортали. Уві сні він був сміливим, І могутнім, і вродливим. Як сини були малими, Менший клопіт був із ними. Підросли, вже на порі, — Нудно хлопцям при дворі. Старші два брати, нівроку, І плечисті, і високі, Красені — немає слів. Любо глянуть на синів, Лиш нема у них охоти До навчання та роботи. Молодецька сила грає І на «подвиги» штовхає: Їх приваблює гульня, Сварка, бійка, метушня. Людям — сльози, їм — забава, І нема на них управи. Батько мудрий був володар, Не робив сусідам шкоди, А синочки за півроку Зруйнували мир і спокій. Всім сусідам допікають: То паркани поламають І сторожу відлупцюють, То в чужих лісах полюють. Попервах усі мовчали І царю не дорікали: Може, хлопці підростуть І до розуму дійдуть. Мир у світі — найцінніше, Хай вже так, аби не гірше. Врешті-решт терпець урвався І сусідній цар озвався: — Відмовляйтесь від розбою, Бо піду на вас війною! І дає царю три дні На приборкання синів. Бідний цар не їв, не спав, Думу думав і гадав, Як царенків приструнити, Щоб сусідам догодити, І надумався: «Гаразд, Оженю всіх трьох нараз, — То й держатимуться хати, Перестануть дошкуляти». т з’явилися синочки Перед ясні царські очі. Батько, наче хмара темна: — Вас покликав недаремно — Будуть зміни у житті. Ось вам стріли золоті, З ними йдіть у чисте поле І шукайте щастя-долі. Як стріла злетить у небо, Загадать бажання треба, І вона знайде єдину Любу серцю половину. Наймолодшому Івану, Хоч женитися зарано, Та нехай з братами йде, Може, що й собі знайде! Той, хто вернеться без пари, Не мине моєї кари — Прожену з палацу геть. Увірвався мій терпець! Бачать хлопці, що не жарти, Сперечатися не варто. Кожен взяв стрілу та лук І пішли на зелен луг. тарший брат стрілу виймає І до лука прикладає, Мружить соколині очі І під ніс собі бурмоче: — За дружину хочу мати Мудру дівчину й багату. Золота стріла злетіла, Заспівала, задзвеніла, Попід хмари, попід синь У небесну височінь Та й влетіла у покої До панянки молодої. В браму стукає царенко, Завмира йому серденько — Що, як дівчина багата, Та крива або горбата?.. Слуги браму відчинили — Перед ним дівчина мила. Золоту стрілу тримає Та ще й книжечку читає. Задоволений царенко Уклоняється низенько. Усміхнулась хлопцю доля — Прощавай юнацька воля! ругий брат стрілу виймає І до лука прикладає — Ой лети, стріло, туди, Де шумлять гаї-сади, Мед-вино тече рікою І сумує у покоях Серцю люба і жадана, Білотіла і рум’яна. Золота стріла злетіла, Заспівала, задзвеніла, Попід хмари, попід синь У небесну височінь, Блискавицею горить, У купецький двір летить. Там дівиця пишнотіла За столом якраз сиділа, Пила чай у холодочку, У вишневому садочку. Серце радісно тріпоче — До душі краса дівоча. Ось вона, його жадана, Білолиця і рум’яна! Усміхнулась хлопцю доля — Прощавай юнацька воля! ук з плеча Іван знімає, Очі міцно закриває, Обкрутивсь навколо себе І стрілу пустив у небо. — Відшукай, стріло, єдину Найдорожчу половину! Золота стріла злетіла, Заспівала, задзвеніла У небесній вишині І упала вдалині У болото, в зелень трав. (Нащо очі закривав?!) По купинах хлопець скаче, Ледве з розпачу не плаче,