Впусти того, хто потрібен : роман

Нова передмова Йон Айвіде Ліндквіст, 2015

На початку

Дванадцять років минуло з того весняного дня, коли Ян-Ерік Петтерссон з Ordfront зателефонував і сказав, що зацікавлений рукописом, який я їм надіслав, і навіть хоче його опублікувати.

На той час я працював у школі на годинах подовженого дня. Після кількох досить успішних років роботи стендап-коміком і ще кількох років — автором монологів для інших, більш відомих, коміків, кількість виступів і письмових замовлень стала зменшуватися, і я вже не міг цим займатися.

Останні кілька років ми з дружиною Мією жили переважно на її зарплату. У відчайдушній спробі поповнити сімейний бюджет я спробував свої сили в стендап-турі кількома клубами. Я виступив у чотирьох, і загалом прийшло тридцять людей. Грошей бракувало. Ми самі скручували цигарки й варили вино, з’їдали непропорційно велику кількість капусти.

Ми почувалися щасливими, але коли син пішов до школи, нам довелося ухвалити рішення. Мій батько потонув кілька років тому, і ми успадкували його будинок. Ми не могли дозволити собі утримувати дві будівлі, а дім мого батька занепадав (це прототип дому Smäcket у романі «Людське море»). Тож улітку 2002 року ми переїхали з Вінгокера до Родманшо.

За відсутності будь-яких інших завдань, я провів останній рік, тоді як наш син був у няні, за писанням роману. Це була історія про вампірів, дія якої розгортається в Блекеберзі, і я назвав її «Єдиний друг». Мене ніколи не влаштовувала ця назва, і перед тим як надіслати його до видавництва взимку 2001 року, я змінив її на «Впусти того, хто потрібен».

Я мав три примірники рукопису, поклав їх у три конверти й розіслав трьом основним видавництвам з коротким супровідним листом. Я не мав жодного уявлення, чого очікувати. Та розумів, що роман про вампірів шведською мовою, дія якого відбувається в передмісті Стокгольма, — це щось дуже незвичайне, навіть унікальне, але не знав, добре це чи кепсько.

Як виявилося, це таки зле. За кілька місяців я отримав усі три рукописи назад, кожен з яких супроводжувався листом-відмовою, що містив стандартні один-два рядки: «Наразі в нашому видавництві немає місця, але дякуємо за вашу зацікавленість». Жоден лист не вказував на те, що вони читали книгу. А може, вони просто вважали, що вона аж така погана, що нема чого коментувати.

Мене це дуже розчарувало. Чесно кажучи, я фантазував, що всі три видавництва захочуть її придбати, що будуть торги. Я чув про такі речі, але цього не сталося. Справді не сталося.

З певною тривогою я поклав три рукописи в три нові конверти й надіслав їх ще трьом видавництвам. Тривогу мою зумовлював острах, що раптом отримаю ще три відмови, то ще дужче впаду у відчай. Пригадую дивний присмак у роті, коли здавав товсті конверти на пошті та платив за пересилання.

Потім я поїхав у те невдале турне місцевими клубами культури. Ми з Мією кілька днів перед тим їздили містом, розкладаючи рекламні листівки в поштові скриньки, але безрезультатно. Ніхто про мене не чув, і майже ніхто не прийшов. У залах, які вміщували двісті людей, я стояв і читав свої монологи для семи чи восьми осіб. Я почувався самотнім, і мені, і глядачам було некомфортно.

Я також сподівався на цей проєкт, щоб мати змогу їздити маленькими містечками, де можна задешево орендувати зал у Folkets Hus 1 і виступати для достатньої кількості людей, і так робити свій внесок у наш бюджет. У цьому було щось романтичне. На жаль, нічого не вдалось. Я покладав надію на той роман про вампірів.

Навесні 2002 року, коли ми організовували наш переїзд до Род­маншо, відмови стали надходити одна за одною, доки я не залишився з трьома пачками паперу і ще трьома листами з відмовами зі стандартними формулюваннями. Я сховав пачки якнайдалі та сконцентрувався на процесі. Іноді мене мучили легкі депресії, які могли тривати кілька днів. Я не знав, що робити зі своїм життям.