Цеглина

Тарас Федюк

цеглина

Вибране

Тарас Федюк

цеглина

Вибране

«Цеглина» — вибране одного з найважливіших українських поетів XX – XXI століть Тараса Федюка. Книга містить вірші, написані упродовж останніх п’ятдесяти років: від ранньої, в дечому наївної лірики, до нових іронічно-скептичних текстів. Діалог з пам’яттю, пошуки своєї землі, втеча і неможливість втечі — основні мотиви поезії Федюка. «Цеглина» — як наріжний камінь, як стіна із зітертими фресками, що проступають, ледь засвітить сонце, як глина, з якої виліплено світ.

Із книги віршів ДОСВІТНІ ЖУРАВЛІ 1975 р.

СЛІПИЙ ДОЩ

Я стою біля краплі дощу...

Хмара темна, як став без води.

Я приїжджий.

Тому і мовчу.

Вже навіки приїжджий сюди...

Рідна хата в небесній росі,

Сині вікна стікають униз.

Розумію в цій вічній красі,

Що нічого я ще не привіз,

Що земля

всюдисущою є,

Що не те

і не так я шукав...

Дощ обмацав обличчя моє

І пішов.

І, мабуть, не впізнав.

Із книги віршів ВІЧ-НА-ВІЧ 197 9 р.

АСКАНІЯ-НОВА

1.

Червоний вечір, чорнозем і маки,

Червоним стелено заобрійні столи.

Могила — наче шапка Мономаха

І наче шепіт Мономаха — ковили.

Все як було. Орлів криниці поять.

Сліди копит, мов потьмяніла скань.

Лише вісімсотлітньою травою

Дорога заросла в Тьмутаракань.

Які степи! Які в степах веснянки!

Яка відсутність холоду і зла!

Природа — наче юна полонянка,

Що з Кафи із плюгавої втекла.

Червоний вечір, чорнозем і маки,

Червоним стелено заобрійні столи.

Могила — наче шапка Мономаха

І наче шепіт Мономаха — ковили.

2.

Повигорало. Суховії

Натанцювались досхочу.

Маленька хмарка — наче мрія

Про тепле марево дощу.

Все рідне тут. І все незвичне.

Дивлюся крізь липневий вар,

Як по дивах біологічних

Зоологічні мчать дива.

І трохи сумно, трохи вабить

І трохи кольори різкі...

Немов маленькі скіфські баби,

В степу застигли хом’яки.

Книжки і втома.

Списана сторінка.

Троянди запах б’ється у вікно.

Спить кіт, Кассіопея спить...

І жінка

Теж спить, укрита тінями і сном.

Встаю з-за столу.

Світло вимикаю.

Дивлюсь крізь шибку у травневий сад,

У сад вишневий,

де хрущі літають

І де впереміш із хрущами — зорепад.

Вікно відкрию. Зараз і навічно.

І поцілую у вуста прозорий сад.

Немов на світло,

на моє обличчя

Нічні важкі метелики летять.

І нарешті знов ця дивна мить —

Дощ при сонці.

Мокре надвечір’я.

Хмара, трохи більша від подвір’я,

Над подвір’ям теплим хлюпотить.

Я давно чекав, що буде так.

Сонце й дощ сплітаються в єдине.

Бігаємо вдвох з маленьким сином,

Небу підставляючи вуста.

Білі ноги в сивім спориші

Б’ються, як метелики великі,

І дзвенить прозоре листя липи

Над химерним плетивом душі.

Син замурзався у темно-синій грім,

Син замурзався у блискавку і вітер,

Дощ і сонце сяють понад світом

Сяєвом яскравим і дзвінким.

Це вона! Це знову дивна мить —

Дощ при сонці. Мокре надвечір’я.

Хмара, трохи більша від подвір’я,

Над подвір’ям теплим хлюпотить.

Прощай!

Поволеньки твій слід

Маленький краб у море стягне.

І твоє плаття недосяжне

Іскритиме, як ранній лід.

Дзвенітиме, як ранній лід,

Осіннє і тривожне море.

Тепер, мабуть, уже нескоро

Теплішим стане білий світ.

Прибою біла пінна віть.

Дивлюсь вологими очима,

Як море в тебе за плечима,

Мов зламане крило, тремтить.

Пісок і осінь — долілиць.

Сліди торкає краб маленький,

І плаття, наче лід тоненький,

Мов кілька перелітних птиць.

ПОЛЮВАННЯ

Спочатку ходив сніг,

А потім ходив заєць,

А потім стелився лис,

А це уже я ходжу,

Гойдаючи сніг і ліс.

І лижі червоні біжать,

І мій недосвідчений пес

Жене мені тінь літака...

Із книги віршів ДВІ ХВИЛИНИ УВАГИ 1983 р.

Пахне зеленою викою

І полином молодим.

Десь, за прадавньою звичкою,

Гуси рятують Рим.

Пісня з-над річки — панною,

Все про Дунай між степів.

Зорі великі падають

В горла малих солов’їв.

Кожна хвилина — подією,

Радістю і теплом.

Скільки всього несподівано

В ріднім селі збереглось.

Над невеликою нічкою

Час непомітно тече...

Гуси все тихше, за звичкою,

Щось там рятують іще.

ПОЕЗІЯ

У річці — срібна рибка золота

Виблискує сліпучими боками.

Всміхаюсь їй, загрожую руками,

А рибка невловима, як вода.

Усмішка впала з вуст. Уже на дні.

Вже й піт відносить в море течією.

А рибка плаває. Їй добре — нічиєю.

А я ловлю її у річці навесні.

Спочатку для забави. Просто так.