Усмішка

Ти — маленький хлопчик у маленькому місті. Тобі, щоби не збрехати, вісім років, і надворі споночіло. Споночіло для тебе, бо ти звик лягати о дев’ятій чи дев’ятій тридцять. Лише зрідка, можливо, тобі вдається впросити маму чи тата дозволу вкластися пізніше, аби послухати Сема та Генрі 1 по тому дивному радіо, що у такій моді цього 1927-го року. Та все ж найчастіше в цей час ти вже, гарненько вмостившись, лежиш у ліжку.

Надворі теплий літній вечір. Ти живеш у маленькому будиночку на маленькій вулиці на околиці міста, де світять лише кілька ліхтарів. У вашому районі відчинена тільки одна крамниця, за квартал звідси — крамниця місіс Сінґер. Цього душного вечора мати прасує одяг, випраний ще в понеділок, а ти час від часу випрошуєш у неї на морозиво і пильно вдивляєшся в темряву.

Ви вдвох — ти і твоя мати — самотуєте вдома у цій теп­лій літній темряві. Врешті, за хвилину до закриття крамниці, мама змилосерджується над тобою і каже: «Біжи та купи пінту морозива, але прослідкуй, щоби вона добре прим’яла!» Ти запитуєш, чи можна тобі ще кульку шоколадного зверху, бо ванільного не любиш, і мама дозволяє. Міцно стискаючи гроші у своєму кулачку, босоніж летиш по розігрітому тротуарі, попід дубами і яблунями, до крамнички. Місто тихе й усамітнене, і лише чути, як десь над розлогими темно-синіми деревами, що здавалося би, підтримують самі зорі, сюр­чать цвіркуни.

Твої босі ноги ляскають по тротуарі, ти перебігаєш вулицю і бачиш, як місіс Сінґер незграбно порається у своїй крамниці, наспівуючи єврейські мелодії.

«Пінту морозива? — перепитує вона, — кульку шоколадного зверху? Гаразд!»

Ти спостерігаєш за нею — як вона піднімає кришку морозильника й орудує ложкою, як щільно напаковує картонний пакет із «зверху кульку шоколадного? Гаразд». Ти даєш їй гроші, натомість отримуєш холодню­щий пакет, і, притуляючи його до щоки, зі сміхом що­­духу мчиш додому. А позаду тебе гасне світло у маленькій самотній крамничці, і лише на розі вулиці мерехтить ліхтар. Здається, що все місто вкладається спати...

Прочинивши двері, ти бачиш, що мама досі прасує. Вона видається розпашілою від спеки та роздратованою, але посміхається тобі, як завжди.

— Коли тато повернеться зі зборів? — запитуєш.

— Десь об одинадцятій тридцять чи о дванадцятій, — відповідає мати.

Вона відносить морозиво на кухню, ділить його на порції — тобі дістається твоє особливе, шоколадне, вона бере і собі трохи, а решту залишає:

— Для Скіппера та батька, коли вони прийдуть.

Скіппер — це твій брат. Твій старший брат. Йому дванадцять, і він дебелий, червонощокий, горбоносий, рудий і надто широкоплечий як на свій вік. Він завжди у русі. Йому дозволяють лягати спати пізніше, ніж тобі. Не надто пізніше, проте достатньо, аби він відчув, що народитися першим таки має свої переваги. Зараз він десь на іншій окраїні міста грається у «копни бляшанку» 2, проте ось-ось повинен примчати додому. Він та інші діти вже годинами дуріють, кричать, веселяться, гасають. Ось-ось він увірветься в дім — просякнутий потом, штани на колінах у зелених трав’яних плямах, а пахнутиме він точнісінько так, як, зрештою, завжди пахне Скіппер. Звична справа.

Ви обоє сидите, прислухаючись до літньої тиші. Здається, що вікна і двері заштовхують темряву у ваш дім. У кімнаті ні звуку, адже до радіо потрібна нова батарейка, а всі записи «Нікербокер Квартет», Ела Джол­сона та «Ту Блек Крауз» 3 зіслухані до неможливого, тому ти просто сидиш на твердій дерев’яній підлозі біля дверей і вдивляєшся у непроглядну темряву, впершись у шибку носом, аж поки його кінчик не вкривається маленькими темними квадратиками.

— І де ж твій брат тиняється так довго? — після три­валої мовчанки каже мама; її ложка шкребе по тарілці. — Він мав би бути вдома до цього часу. Вже майже о пів на десяту.

— Він скоро прийде, — відповідаєш ти, добре знаючи, що нічого із ним не трапиться і він з’явиться.