Твоє, моє, нічиє та інше

«У жебраків слуг нема!»

Коли ж я вперше почула цю фразу? Не пам’ятаю. Проте точно знаю, що вдома! Але аж ніяк не тоді, коли випрошувала купити мені щось дороге і, вочевидь, на думку дорослих, зайве: кольорову шпоньку чи батончик Snickers — атрибут лакшері-життя у 90-х роках, ляльку Barbie — частина мене, здається, вже примирилася з тим, що омріяну білявку в рожевій коробці родинний бюджет не потягне ніколи — чи висувний олівчик зі змінними грифелями. Чим там ще нас спокушали вітрини кіосків, напханих турецьким, польським та китайським крамом?!

Почула я ті слова, коли мені загадали повитирати пилюку з полірованих меблів, пропилососити килими і під ними, а до всього ще й помити підлогу. На той час я вже була достатньо дорослою дитиною, щоб давати мені такого штибу доручення. Звісно, я стала комизитися від тих марудних завдань і от тоді почула жартома кинуте: «У ніщіх слуг нєт!». Буцім «шуруй вже прибирати!». Втім, ця коротенька фразочка з радянського кінофільму влучно описувала стан хронічного безгрошів’я усіх українців, і моїх рідних зокрема, як нової норми буття. Ми жили бідно, ми почувалися бідними, отже, бідними і були. Але таке жорстоке самонівелювання аж до стану жебраків — настільки граничної бідності моїй родині все ж таки вдалося уникнути навіть у 90-ті! — дуже яскраво засвідчило очевидне погіршення домашнього добробуту, яке повсякчас змушувало почувати себе обділеними та ображеними, позбавленими більшості матеріальних благ нової ери, коли на нас з усіх боків сунули лавини пістрявих спокус: від ляльок Barbie до мікрохвильовок, від рожевих лосинів до відеомагнітофонів й «іномарок».

Саме у 90-ті слова про «жебраків, які не мають прислужників» міцно осіли в нашому домашньому лексиконі. Використовували їх зазвичай як підсумкову, трохи насмішкувату коду розмов про гроші, а радше про їхню відсутність, а відтак потребу своїми силами зробити ремонт, скопати город, самотужки пошити випускну сукню, полагодити телевізор, приготувати святковий стіл і, авжеж, провернути генеральне прибирання. З якого дива ця фраза примандрувала у родинний вокабуляр і пустила там глибоке коріння, достеменно не знаю. Можливо, попервах то була повсюдна звичка за годящої нагоди цитувати чіпкі фразочки із совєцького кіно1, бо ж, сказати по правді, навіть у період очевидного родинного достатку жодних хатніх робітниць у нас не було. У часи рівномірної совєцької бідності моя родина відрізнялась від інших тим, що дід, який очолював профспілку військового шпиталю, міг діставати курортні путівки за безцінь, а воєнні надбавки до зарплати і пенсії, помножені на корисні зв’язки, час від часу урізноманітнювали харчовий раціон смаколиками на кшталт згущеного молока, коньяків, а ще морожених ананасів, ескімо в шоколадній глазурі, шоколадних цукерок, які, втім, іноді притримували, аби передарувати комусь. Між іншим, я досі пригадую пишну і важкеньку коробку цукерок фабрики імені Карла Маркса, яку нам з мамою перед виїздом на відпочинок вручив дідусь, звісно, не для того, щоб ми ласували шоколадом у дорозі, а «на подарунок». Мама мала спрезентувати ті цукерки санаторному керівникові, аби нас поселили в хороший номер у хорошому санаторному корпусі — новішому, поближче до моря. Натомість, хоч цукерки й прийняли, директор санаторію поводився з мамою зверхньо і неприязно, а кімнатка-халупка, яку нам виділили, краще сказати «закуток», в якому навіть два ліжка поруч не могли стати, була одним з найгірших помешкань на час відпустки за все моє життя, і від того передарованих цукерок мені було ще дужче шкода.