Далекі близькі

Передмова

Я завжди хотів наблизити далеких. Чи наблизитися до далеких.

Я пам’ятаю свої відчуття від першої зустрічі з філософськими чи літературними текстами: я торкався старих, укритих пилом книжок, але в них була радість від зустрічі з живими людьми. Ті, хто написав ці книжки, були з плоті й крові, як ми: вони дихали, ходили, вмивалися зранку, їли, випорожнювалися, мріяли, кохали, дратувалися, сварилися, мирилися — так само, як ми.

Мене дратувала манія далекості, яка часом пронизувала ставлення до цих людей. Мені хотілося думати, що класики можуть бути близькими. Не холодними статуями, не пафосними портретами, не далекими міфами і легендами, а близькими. Тими, хто може бути поруч. Друзями чи сусідами.

Я уявляв, наприклад, що Данте, Пруст чи Флобер були моїми друзями чи сусідами. Що я прошу в них сіль, стикаюся з ними зранку в ліфті й прошу їх зробити музику тихіше, коли пізно. Що Гофман заходить у гості кілька разів на місяць. Що з Берґсоном ми лише вітаємося, хоча він злоститься на нас за минулорічне, а з Бартом ми, навпаки, вечорами випиваємо.

Адже чи не вчимося ми в «класиків» більше, коли вважаємо їх своїми друзями? Коли прислухаємося до їхніх життів, до їхнього болю та радості, до їхніх досконалостей і недосконалостей, немовби ці люди були поруч із нами? Немовби ми могли заходити до них у гості, гратися з їхніми дітьми й говорити з ними про політику та погоду?

Ця книжка народилася з такого прагнення — прагнення бути близьким до далеких. Класики часто бувають для нас священними мерцями, але виливаючи їх у бронзі та ставлячи їх на п’єдестал, ми увічнюємо їхню смерть, а не їхнє життя. Проте саме їхнє життя і є найцікавішим — саме те, як вони відповідали на свій біль, на свою радість, на свої примхи та свої скорботи. Класики теж мріють, щоб їх вислухали, щоб за ними підглядали у замкову щілину, щоб історія пам’ятала деталі їхніх життів, почуттів та думок. Деталі, які їх оживляють.

Життя і творчість не є різними планетами. А якщо навіть і є, їх сполучено великими мостами (так-так, мостами між планетами!), про які мріяли у ХІХ столітті. Твір чи текст не є замкненою на собі реальністю, він сполучений із життям автора, із його тілом, із його душею, із його гастрономією та з його еротикою. Сполучений сотнями невидимих тунелів.

Ця книжка — про ці тунелі. Про тунелі між життям і творчістю, між емоціями й творами, між насолодою реальною та насолодою уявною, між ­стражданням реальним та стражданням уявним. Про підземні води між ними.

Ця книжка також — про ейдоси.

Я вірю, що в творчості кожного автора міститься ейдос — та «ідея», що пронизує його творчість, як стріла; те сім’я, з якого виростає дерево його думок та емоцій. Я не хочу сказати, що цей ейдос обов’язково один, — їх може бути декілька. Але їх не безліч, їх кількість обмежена. Кидаючи це насіння в наші душі, ангели є ощадливими й економними. Ці ейдоси завжди пронизують авторове життя, усю його чи її активність. Її чи його засадничі радості, засадничий біль, засадничий смуток.

У кожного з героїв цієї книжки я намагався знайти ці ейдоси. Завдання ризиковане і в чомусь утопічне, але воно має терапевтичний ефект: шукаючи найголовніших речей у життях інших людей, ви водночас шукаєте ці речі в самих собі.

Спостерігаючи за авторами, яких я люблю, я вчився сприймати їхні життя і їхню творчість як подорожі. «Важливо не те, що інші зробили з нас; важливо те, що ми самі робимо з того, що інші зробили з нас», — говорив Сартр. Життєва подорож — це рух від «я» даного до «я» вільного, від нашого «я», зроб­леного іншими, до «я», яке ми зробили своїм зусиллям із даного нам матеріалу. Нас ліплять багато речей: час і місце нашого народження; форми, які в нас вкладали наші батьки; наше тіло; наші хвороби; наш характер; історія, в яку ми занурені. Людська творчість ніколи не відбувається «з нічого», ex nihilo, вона зав­жди ліпить щось із того, що є над головою, навколо­, під ногами, у легенях, перед очима. Людський дух матеріальний, людська «духовність» має смак і запах. Що ми робимо з того, що нам дала природа та історія, як ми виявляємо свою свободу в світі, де ми обмежені сотнями стін, і як з усього цього народжується наш голос, наш власний голос і наша власна мелодія — це загадка, найбільша загадка, найчудесніша загадка.