Якщо ви тримаєте цю книжку, то цілком логічно, що вас цікавить, як ми — письменники і сценаристи Сергій Дзюба та Артемій Кірсанов — понад двадцять років, день у день, пишемо вдвох. Не було ще жодної творчої презентації чи інтерв’ю, під час яких читачі або глядачі фільмів, журналісти чи навіть видавці та кінопродюсери не поцікавилися б: «Як ви пишете вдвох?» Це природно, бо письменництво вважається переважно справою суто індивідуальною. Автор мусить лишатися з текстом сам на сам, інтимно, наче з коханою жінкою. А тут — творчий дует.
Усі впевнені, що в такій справі багато підводного каміння. Забігаючи наперед, мусимо визнати — це чиста правда! Час від часу в глибинах співавторства трапляються не лише камінці, а й рифи, а також виверження підводних вулканів і землетруси, від чого на поверхні вирують цунамі. Однак який же кайф, коли вітрила спільної творчості наповнює попутний вітер, і кожна сцена фільму чи розділ книжки народжується з діалогу або влучного жарту.
«Колеги з “Нового каналу” охрестили нас новими Ільфом і Петровим»
В історії літератури та сценаристики всі, хто досягнув успіху, працюючи вдвох, стикалися зі схожими труднощами та перевагами, як і ми. Колись, двадцять років тому, на світанку нашої кар’єри, колеги з «Нового каналу» вперше порівняли нас із популярними авторами комедійних романів «Дванадцять стільців» і «Золоте теля» — Іллею Ільфом та Євгеном Петровим. Цей відомий дует одеситів також писав книжки та кіносценарії, створюючи сатиру на радянську дійсність. Виявилося, що їм теж на початку XX століття доводилося відповідати на запитання: «Як ви пишете вдвох?»
У своєму есе «Під покровом витонченої словесності» автори іронізували: «О, це дуже просто! Значить так: стіл, ну, звісно, чорнильниця, папір, і нас двоє. Подивитися збоку — то зовсім не цікаво. Ніяких особливих письменницьких дивацтв! Занепокоєні, стривожені обличчя (такі бувають у людей, яким обіцяли кімнату з газом і раптом не дали), взаємні докори, образи та, нарешті, початок роману: “Білосніжний пароплав розтинав своїм гострим носом блакитні хвилі Середземного моря”… Так от і пишемо, сперечаючись один з одним щодо кожної думки, слова і навіть розстановки розділових знаків».
Існує й більш конкретна відповідь легендарних письменників у ще одному їхньому есе під назвою «Як ми працюємо»: «Ми почали працювати вдвох 1927 року випадково. До цього кожен з нас писав самостійно. Це були маленькі оповідання, фейлетони, іноді навіть доволі сумнівні вірші. Коли ми почали писати вдвох, з’ясувалося, що ми один одному підходимо, як то кажуть, доповнюємо один одного. З’ясувалася ще одна обставина. Писати вдвох важче, складніше, ніж одному. Проте, як нам здається, для нас особисто це виявилося більш плідним. Ми не можемо рекомендувати такого способу роботи як обов’язкового, що дає хороші результати. Але щодо себе ми переконані, що кожен з нас окремо писав би гірше, ніж ми пишемо зараз удвох».
Неможливо не погодитися з класиками. Якби окремо виходило краще — який сенс писати вдвох? Адже як покарання за творчий вогонь обидва письменники постійно прикуті один до одного і до ноутбука, як Прометеї до скелі. Треба бути мазохістом, щоб вигадувати, записувати, редагувати й проводити безліч годин свого життя з людиною, яка постійно дратує. Для успішного співавторства потрібна не просто толерантність, а справжня спорідненість духу та амбіцій.
«Зрештою співавтор, без перебільшення, стає родичем»
«Раніше я писав самотужки, закривався, бо це інтимно, як, вибачте, какати в туалеті. Але з Дмитром цей процес налагодився дуже швидко», — жартівливо розповідає наш друг і колега Тарас Боровок про свій творчий дует із Дмитром Наумовим. Завдяки їхньому співавторству з’явилися сценарії українських комедійних фільмів «Свінгери», «Свінгери-2», «Шляхетні Волоцюги», а також історична драма «Інший Франко».