Повне виснаження мого планшета настало перед самим епілогом цієї книжки. Оскільки в потязі, де я от-от мав її дочитати, розеток не водилося, фінал я мусив відкласти на ранкове повернення домів. Останні фрази, до яких ми з планшетом дотягнули, були про останні фрази. Вони звучали так: «Останній пост у ЖЖ датований 13 червня 2009 року. Кузя привітав Моха з днем народження». Далі йшла двокрапка — і планшетний (добре, що не планетний) шатдаун. Якими саме словами Сергій Кузьмінський привітав Олега Гнатіва, дізнáюся годин за сім-вісім, не без прикрості констатував я, розчитаний (і розчинений) у книжці, від якої не міг відірватися. Й от він — облом.
Проте не без певного позитиву: ситуація давала змогу розтягнути в собі той дивно щемливий настрій, що його вже певний час навіювала книжка.
Побути в ньому довше.
Продовжити на одну ніч Кузине життя — бодай у такий спосіб.
Перше, що я зробив удома, — заживив планшет, і він повернув мене на місце, де все обірвалося: «Алег, братюня! С бёздничком тебья. Шоб ты мне сцуко был здоров. Ну и таке инше, сам знаеш». Ці нехитрі, хоч і хитро ненорматизовані, слова стали для мене на деякий час чимось на кшталт містичного заклинання. Особливо «Шоб ты мне сцуко был здоров». Звична нібито й цілком типова для Кузиного гумору фраза. Тільки от написана в надто незвичних і нетипових обставинах: у наближенні до неминучого.
Беручися за цю тоді ще не зовсім книжку, а радше її рукопис, я, звісно, сподівався, що буде драйвово і, мабуть, часом весело. Це підтвердилося: я не раз ловив себе на тому, що може зватися мимовільним сміховим рефлексом.
Але я не очікував, що буде і щемко. Не очікував, що аж так. Тобто що я, дочитавши, стану сумний і тихий. Що мені — вперше за відносно довге життя — реально заболить Сергієва відсутність. Чи як по-іншому назвати пустку на його місці?
Я не сподівався, що почну годинами переслуховувати його та їхню (БГ) музику. Що навіть кавери на їхні пісні я почну слухати.
Що буду переповідати іншим щойно прочитані епізоди. Зі мною таке трапляється досить рідко. (Дорогий авторе Юрку Рокецький: chapeau!)
Є в цьому щось особисте? Напевно. Мінімально, але є.
Десь навесні 1989-го я їх (БГ) почув уперше. Щойно повернувся з газетної зміни у друкарні. Була за чверть дванадцята ночі, радіобрехун у сінях передавав щось немислиме. Я переступив поріг дому саме на середині пісні й завмер — як тепер кажуть, у легкому ахуї. «Хто се?» — запитав я у приймача, коли пісня скінчилася. Прикомсомолений голосок радіостанції «Молода гвардія» відповів, що то ансамбль «Брати Гадюкіни» зі Львова. Після «Всьо чотко!» (а застав я саме її) мені перепав ще й бонус у вигляді «Наркоманів на городі». Головна редакція радіомовлення для молоді Держтелерадіо УССР пускалася берега. Думаю, хтось дуже ризикував задницею й посадою (що найчастіше те саме), випускаючи в етер і Космос тих «наркоманів». Зрештою, чому я пишу це слово в лапках?
1989-й був магічний. У ньому втілювалося неможливе. У ньому починався розквіт цілої епохи — фестивальної (ФЕ). Протягом якої, однак, я із Сергієм Кузьмінським так і не перетнувся. Точніше, не перетнувся майже зовсім. Попри втілення неможливого, можливе не втілилося, хоча ФЕ давала не один шанс. Але як давала, так і відбирала. Поки розквіт не перейшов у занепад, а той своєю чергою — у повну дупу. Однак про неї далі ні слова.
На першій «Руті» (Чернівці) не було мене.
На першому «Вивиху» не було їх, БГ.