Учитель

Ілюстрації Джорджа Данлопа Леслі (1835–1921)

«Учитель» Шарлотти Бронте – перший і в значній мірі автобіографічний роман відомої англійської письменниці. Це оповідь про Англію та Бельгію; про звичаї, що панували в брюссельських пансіонах середини ХІХ століття; про непрості взаємини між братами. Це також історія про любов: тут і традиційний любовний трикутник; і цинічний меркантилізм, і чисті почуття. Роман цілком сучасний, бо стосунки між чоловіком і жінкою цікаві та актуальні завжди.

Глава І

Вступна

Днями, переглядаючи в ящику стола папери, я знайшов копію листа, якого надіслав рік тому старому шкільному приятелеві:

«Дорогий Чарльзе!

Гадаю, коли ти і я були в Ітоні, ані тебе, ні мене не можна було назвати вельми популярними: ти був саркастичним, спостережливим, практичним та холоднокровним; власний портрет не наважуся зобразити, але не пригадую, щоби він був особливо привабливим — чи не так? Який тваринний магнетизм привабив нас один до одного — цього не знаю; звісно ж, я ніколи не відчував до тебе нічого подібного до почуттів Пілада й Ореста 1; і маю всі причини вважати, що й ти позбавлений будь-яких романтичних почувань щодо мене. Та все ж опісля занять ми часто гуляли разом і багато розмовляли; коли темою наших бесід були наші товариші чи шкільні вчителі, ми розуміли один одного; коли я переходив на вищі матерії, захоплювавсь якимось прегарним чи пречудовим предметом живої або неживої природи, твоя в’їдлива холодність мене не зачіпала. Я почувався недосяжним для неї ТОДІ — так само, як чуюся ТЕПЕР.

Я давно тобі не писав, а ще довше не бачив тебе. На днях, випадково взявши газету вашого графства, натрапив у ній на твоє ім’я. І почав згадувати старі часи, подумки перебираючи події, які відбулися, відколи ми розстались; отож сів і почав писати цього листа. Що ти робив відтоді, мені невідомо; але якщо захочеш, ти можеш дізнатись, як життя обійшлося зі мною.

Спершу, після закінчення Ітону, я зустрівся з дядьками по материнській лінії — лордом Тайндейлом і високоповажним Джоном Сікомом. Вони розпитували, чи ступлю я на шлях служіння церкві, й мій дядько — той, котрий аристократ, — у випадку, якщо я погоджуся, запропонував мені парафію в Сікомі, бо парафії тоді розподіляв він; натомість мій інший дядько, містер Сіком, натякнув, що коли стану ректором Сікому і Скайфа, мені дозволять узяти хазяйкою будинку та церковної парафії одну із шести моїх кузин, його дочок, котрі всі мені глибоко антипатичні.

Я відмовивсь і від парафії, і від шлюбу. Бути добрим священиком — хороша справа, але з мене вийшов би негожий духівник. Щодо дружини — навіть думка про те, щоби бути зв’язаним на все життя з однією зі своїх кузин, здавалася мені жахною. Вони всі, без сумніву, добре виховані й навіть гарненькі, але жодне виховання і ніякі їхні чари не зачепили в моїй душі й найтоншої струни. Я навіть подумати не міг про те, як проводитиму довгі зимові вечори у вітальні перед каміном парафіяльного будинку Сікому віч-на-віч з однією з них — наприклад, з величною й статуєподібною Сарою — о ні! — я буду поганим чоловіком і за таких обставин ще й кепським священиком.