В неділю рано зілля копала...

Ольга Кобилянська

«В неділю рано зілля копала...»

Повість

Ой не ходи, Грицю, на вечорниці,

Бо на вечорницях дівки чарівниці.

Солому палять і зілля варять,

Тебе, Грицуню, здоровля позбавлять.

Тамта одная чорнобривая,

То чарівниця справедливая!

І чарівниця і зілля знає,

Тебе, Грицуню, заздрісно кохає!

В неділю рано зілля копала,

У понеділок пополокала,

А у вівторок зілля варила,

В середу рано Гриця отруїла.

Прийшов же четвер — Гриценько умер,

Прийшла п’ятниця — поховали Гриця;

Сховали Гриця близько границі,

Плакали за ним всі молодиці.

І хлопці Гриця всі жалували,

Чорнобривую всі проклинали;

Нема й не буде другого Гриця,

Що’го зігнала з світу чарівниця!

В суботу рано мати доню била:

«Нащо ти, суко, Гриця отруїла?

Не знала-сь того, що зілля уміє?

Що Гриць сконає, нім когут запіє?»

«Ой мати, мати! Жаль ваги не має, —

Най ся Грицуньо у двох не кохає!

Оце ж тобі, Грицю, за теє заплата:

Із чотирьох дощок темная хата!»

Се було давно. Через те не знає навіть ніхто назвати місцевість, де склалася подія, про яку розказується. Хіба те одно, що в горах.

Мов у кітлі між горами, що здіймалися поважно вгору, ховалося доволі велике село.

Ліси тих гір — старі, непроглядні...

Стояли тут з розширеними зеленими крилами та шпилями, зверненими догори, і шуміли... Не як в долині здичіла ріка, голосним плескотом, гамором і гуком, але відмінно і на свій окремий лад.

Спокійно і тужливо, хвилюючись і крилато, заколисувало щось у воздусі до сну, заливаючись притім смутком. Рівно і обережно, тут тихо, там шепотом, а все в один голос, все шум і шум...

Тужливо рослося деревині по верхах.

Куди б і не глянули, все одне і те саме. Все море зелені, все одностайна колисанка, все на одно змінюється.

На он тій горі пнулися смереки густими рядами завзято здолини вгору.

З тієї знов збігали, розіпнувши рамена, з розмахом вниз.

І так-то повсюди.

Хоч літом, хоч зимою, хоч погодою, хоч зливами, а все одностайність. Все одна пісня, однаковий її ритм. Однакова заколисуванка, однаковий шум.

Недалеко ріки, злучаючись своїм городом з горою Чабаницею, стояла з обійстям і млином своїм хата далеко і широко знаної багачки, вдови Іванихи Дубихи.

Шуміла ріка, гудів млин, шуміли сосни, а все враз; хоч вніч, хоч вдень — вони держались враз.

Зеленіли смереки, ослонюючи і окидуючи гу­с­тою тінню хату славної багачки, побожної і строгої господині Іванихи Дубихи.

В городі її пишалися цвіти, відколи вона лише віддалася.

Пишалися в неї до пізньої осені, бо в тім вона вже за дівочих літ кохалася. А повдовівши та оставшись лиш з одною дитиною, зжилася з ними до того, що її город, хоча і коло хати не дуже вже великий, був би їй без цвітів видався гірше пустині.

Найкраще, що пишалося в нім, се були великі червоні зимуючі в землі маки, яких в цілім селі ніхто, окрім неї, не мав.

* * *

В оцім-то селі, замкненім горами, перебували одного разу, на превелике зчудування мешканців, кілька день цигани. Не поодиноко, якби хто, може, думав, а цілою громадою, що прибула нараз кількома возами. Переїздячи багато міст і сіл, вертаючи в Угорщину, розложилися вони на кілька день з своїми шатрами саме тут, недалеко угорської границі, в сусідстві гори Чабаниці, трохи в віддаленні від самого села.