Вісім крафтових історій

* * *

Шкільний дзвінок сповістив про закінчення уроку.

Василь Дмитрович, учитель інформатики, зиркнув на годинник і жестом зупинив учнів, що тут же почали збирати речі й підводитися з-за парт.

— Діти, не поспішайте, маю невелике оголошення.

— У нас зараз трудове, нам ще в інший корпус до майстерень іти, не встигнемо, — загомонів клас. — А Іван Петрович за спізнення змушує відробляти потім.

— Не хвилюйтеся, Івана Петровича сьогодні не буде, — заспокійливо додав учитель. — Він на лікарняному, і кілька наступних тижнів я замінятиму його.

— Супер! Ура! Комп’ютери замість верстаків допотопних!

Василь Дмитрович поплескав у долоні, закликаючи до тиші.

— Так, трудове навчання ніхто не скасовував, і уроки, як теоретичні, так і практичні, будуть за планом.

— Але ж ви інформатик, а не трудовик, — пролунало із задніх парт.

— То й що? Не вірите, що здатен навчити вас чомусь корисному?

— Та що там корисного на трудовому? Ви повинні вчити нас бути лідерами, а не лузерами!

— Що значить «лузерами»?

— Та бо тільки лузери працюють тими стамесками, молотками і паяльниками. Яка з них користь? Краще в мережеві ігри поганяємо!

— Тобто, на вашу думку, комп’ютерні ігри корисніші, ніж праця руками? — перепитав учитель.

— Та ясно! Аякже! Ви ж самі казали, що ігри виховують алгоритмічне мислення, кмітливість, реакцію.

— А для чого вам алгоритмічне мислення?

— Щоб айтішниками стати.

— Айтішниками? Усім? Цілим класом?

— Так! Так! Ні! Так! — заторохтіло звідусіль.

— Стоп! — Василь Дмитрович знову плеснув у долоні. — Якщо вже так пішла розмова, з’ясуймо, хто з вас збирається піти в айті. Ну, голосуємо?

Більшість дітей піднесла руки.

— Добре, а хто хоче обрати робітничу професію, тобто таку, де потрібно працювати чи щось виготовляти своїми руками?

Цього разу не озвався ніхто.

— Хм... Цікаво. З двадцяти учнів тринадцять хоче присвятити себе інформаційним технологіям. Працювати руками не хоче ніхто. Зрозуміло. А тепер дивіться: у нашій країні близько двадцяти мільйонів працездатних громадян, і уявімо, що ваш клас — це соціальний зріз усього суспільства. Отже, у нас буде тринадцять мільйонів айтішників, і сім мільйонів працівників усіх інших професій. А фахівців із робітничих професій не буде взагалі. Так?

Учні закивали, погоджуючись.

Василь Дмитрович упер руки в боки і озирнувся, наче когось шукав.

— А хто тоді вирощуватиме хліб, лікуватиме хворих, будуватиме машини, захищатиме кордони? Боюся, тих семи мільйонів не вистачить для такої великої країни.

— Так неправильно рахувати, — озвався невдоволений голос. — Машини теж айтішники проєктують на екрані монітора. І взагалі, зараз майже всі процеси автоматизовані, ними керують комп’ютери.

Учитель кивнув.

— Погоджуюсь. Але тоді визначимося, кого ви називаєте цим модним словом — «айтішник»?

— Що тут визначатися? Той, хто програми пише для компів.

— Добре. А що змушує ваші компи виконувати ті програми?

— Ну... програми ж.

— Так, але програма — це всього лише набір команд, що складається з нуликів та одиничок, тобто послідовності сигналів.

Василь Дмитрович підійшов до системного блока, що стояв на вчительському столі, і поплескав по металевому корпусу.

— Як змусити оцю купу заліза слухати команди, які пише для неї програміст?

Він повільно обвів поглядом клас і продовжив:

— Увесь комп’ютерний світ ділиться на дві однаково важливі частини — софт і хард — тобто програми, що керують комп’ютером, і те, з чого комп’ютер зроблений.

— Та знаємо! Процесор! Відеокарта! Пам’ять! — знову посипалися відповіді.

— Чудово, що знаєте. А знаєте, з чого зроблені ці процесори, відеокарти, шлейфи, чіпи пам’яті та інші мікросхеми? І хто їх виготовляє? Теж айтішники?

— Та ні, мабуть, — пролунало вже менш упевнено.

— Отож-бо! А тепер прикинемо, скільки різних професій потрібно, щоб виготовити звичайний комп’ютер.

Учитель на мить замислився, відтак почав загинати пальці:

— Спочатку геолог має розвідати земні надра в пошуках заліза, алюмінію, міді та рідкоземельних металів, з яких виготовляють напівпровідники й деталі обчислювальних машин. Потім шахтар мусить всі ті корисні копалини з землі видобути, а водій доправити на металургійний комбінат, де ливарник виплавить з руди чистий метал. Відтак токарі, зварники, слюсарі, монтажники перетворять цей метал на елементи корпусу, дроти, шини, плати, мікросхеми, матриці, механічні приводи тощо. І коли всі елементи потраплять на стіл монтажника-збиральника чи оператора, той складе з них комп’ютер, ноутбук, планшет, монітор, принтер, смартфон...