Шепіт забутих легенд : оповідання

Копитце

Віталій Партицький

Прохолодний ранок огорнувся серпанком блідої імли. Вона осіла лагідно на вітті дерев, латаючи всі діри в щільній стіні узлісся, обабіч якого простягнулася нерівна стежина. Цією дорогою їхав десяток вершників, здіймаючи куряву, що легко губилася на тлі молочної завіси. Праворуч од путівця пролягали луки, вкриті пишним різнотрав’ям і чагарниками, що, зрештою, впирались у вервечку пагорбів.

Ярема похукав на розкриті долоні й потер їх, повертаючи тепло у трохи занімілі пальці. Від довгої їзди в нього вже встигло отерпнути все нижче спини, тож він тільки зрадів, коли Северин, їхній десятник, звелів спішитися. Крізь імлу нарешті побачив силует місця призначення, де вони мали розбити спостережний пункт: гора Копитце, обабіч якої розкинулося село з такою ж назвою. Крутий підйом здавався подекуди прямовисним і закінчувався пласкою вершиною, яку навпіл розрізала смужка западини. Ярема подумав, що вона більше схожа на скелю, але навряд його думки комусь цікаві.

Чим ближче вони підходили до поселення, тим більше нерівною ставала поверхня. Узлісся розширилося, відтак перекинулося праворуч від стежки. Туман помітно погустішав, і тепер здавалося, неначе хмари опустилися на землю. Крізь них маревними обрисами виділялися віддалені одна від одної хатини.

— Стояти, — прозвучав трубний голос Северина. — Ви щось чуєте?

Ярема переглянувся з товаришами. За мить почергово почулися заперечення. Іван, сухорлявий парубок із рясною кучмою, сплюнув на корінь дерева і, знявши опанчу, перекинув її через сідло.

— Ні душі, — сказав.

Яремі ніколи не подобалася розвідка, навіть якщо завданням було звичайне спостереження. Інша справа — стояти в сердюцькому полку, коли є лише порох, грім та сліпа удача. В таких вилазках майже завжди доходило до мечів, а сталь відлякувала від нього удачу, так само, як пес полохає кота. Він би з радістю лишився стерегти коней, але це завдання дісталось іншому. Натомість він разом з дев’ятьма козаками зі зброєю наголо посунув у бік найближчого будинку.

Земля шурхотіла під ногами, аж доки вони досягли стіни. Всі зупинилися, нашорошивши вуха. Проте ніхто не квапився повідомляти про свою присутність. Северин оглянув вояків, достатньо довго зупинив погляд на Яремі, аби той устиг випнути щелепу. Десятникові кивнуло кілька чоловіків, а Матвій натягнув на своє гарне обличчя нахабну посмішку, від якої мліли дівчата і якій Ярема потай заздрив.

Вони знову зупинилися. Будинок явно стояв порожнем: двері сіней розчахнуті навстіж, у стодолі ні сліду худоби. Ознак нападу теж не видно. Про всяк випадок Северин вирішив відправити когось уздовж дороги. На щастя Яреми, його це завдання оминуло. Ризикнути вирішив Матвій, і вже через кілька хвилин він повернувся помітно розслаблений.

— Обійшлося без засідки, тут ані душі, — вигукнув, усміхаючись, він.

— Оце й дивно, — пробурмотів Северин. — Розбийтеся на пари та огляньте тут усе. Піду скажу Юркові, щоби триножив коней.

Мазанка мала гарну господиню й, попри відсутність власників, охайний вигляд. Посуд був чистий і натертий тальком, лише трохи припорошений пилом. Ярема обійшов усі три кімнати, але не знайшов чиєїсь присутності. Судячи з усього місцеві залишили речі та просто покинули домівки.

Ярема обернувся на шум і побачив, як Іван порпається у скрині. Побіля себе зібрав чималу купку панчіх, сорочок і штанів. Бурмочучи собі під ніс, він кинув на підлогу жупан, попередньо оглянувши його кишені.

— Що ти робиш?

— Татар шукаю, хіба не бачиш? — він дістав із халяви чобота ножа і почав скребти ним дно скрині.

— Вони можуть повернутись, — Ярема, осудливо поглянувши на Івана, склав руки на грудях і прихилився до стіни.

— А може й ні, — Іван скреготнув зубами. — Слухай, не починай. Чхати я хотів, що ти про це думаєш. Не хочеш допомагати, то просто не заважай.

Щось тріснуло, і він видав задоволений смішок. У метких довгих пальцях, які підходять більше бандуристу, ніж вояці, показався пухкий капшук й одразу ж сховався у кишені каптана.

— І взагалі, краще нехай дістанеться нам, аніж якимсь харцизам.