Позивний «Хаос». Уроки лідерства від ексголови Пентагону

Наприкінці листопада 2016 року, коли я насолоджувався вихідними на День подяки у своєму рідному місті на річці Колумбія в штаті Вашингтон, мені несподівано зателефонував новообраний віцепрезидент Пенс. Чи хотів би я зустрітися з новообраним президентом Трампом, щоб обговорити посаду міністра оборони США? Я не брав участі у виборчій кампанії та ніколи не бачився й не спілкувався з містером Трампом, тому сказати, що мене це здивувало, означає нічого не сказати. До того ж я знав, що федеральний закон забороняє колишньому військовому офіцеру обіймати посаду міністра оборони протягом семи років після звільнення з військової служби без узгодження з Конгресом. Зважаючи на те, що від 1950 року, коли міністром призначали генерала Джорджа Маршалла, не було жодного винятку (а я пішов у відставку лише три з половиною роки тому), мене мучили сумніви, чи був я прийнятним кандидатом. Проте полетів на співбесіду до Бедмінстера, штат Нью-Джерсі.

Протягом перельоту через усю країну я мав час поміркувати, як сформулювати своє бачення ролі Америки у світі. На вильоті з Денвера мою увагу привернув стандартний інструктаж бортпровідника з техніки безпеки: «Якщо в салоні зникне тиск, випадуть маски... Спершу вдягніть маску на себе, а потім допоможіть іншим...». Ми всі чули це багато разів, але тієї миті такі знайомі слова здалися мені метафорою: щоб зберегти нашу провідну роль, спочатку потрібно привести до ладу власну країну, особливо якщо ми прагнемо допомагати іншим.

Наступного дня мене відвезли до Національного гольф-клубу Трампа. Я зайшов через бічні двері й почекав близько 20 хвилин, перш ніж мене провели до скромної конференц-зали. Мене представили новообраному президенту, новообраному віцепрезиденту, керівнику апарату й кільком іншим особам. Ми поговорили про стан нашої армії й про те, у чому наші погляди збігаються, а в чому розходяться. Протягом 40 хвилин розмови містер Трамп порушив широке коло питань, його тон був доброзичливим. Після цього новообраний президент провів мене до прикрашеного колонами парадного входу, де зібралася преса. Я гадав, що повернуся до Гуверівського інституту Стенфордського університету, де протягом останніх кількох років займався дослідженнями та читав лекції по всій країні, що мені дуже подобалося. Думав, що моя рішуча підтримка НАТО й неприйняття застосування тортур до ув’язнених змусить новообраного президента шукати іншого кандидата. Проте коли я стояв поруч із Трампом на сходах, поки фотографи знімали й вигукували запитання, то здивувався вдруге за тиждень, бо він охарактеризував мене перед репортерами як «того, хто нам потрібен». Через кілька днів мене офіційно подали на посаду. Саме тоді я зрозумів, що в разі дозволу Конгресу та згоди Сенату я вже не повернуся до чудового, сповненого життя Стенфордського кампусу.

Під час співбесіди містер Трамп запитав, чи впорався б я з роботою міністра оборони. Я відповів ствердно, хоча ніколи не прагнув такої посади, тому принагідно запропонував кількох інших кандидатів, які, на мою думку, були вельми гідними очолити наше оборонне відомство. Проте як людина, вихована «великим поколінням» (тобто батьками, які пройшли Другу світову війну), а також сформована понад 40-річною службою в морській піхоті, я вважав державну службу і честю, й обов’язком. На мою думку, коли президент просить тебе щось зробити, не варто вдавати Гамлета й руки заламувати. Як стверджує гасло однієї великої американської спортивної компанії, ти «просто береш і робиш». Якщо готовий, то кажеш так.

Коли йдеться про захист нашого демократичного експерименту й нашого способу життя, ідеологію краще відкинути. Ви служите незалежно від того, чи просить вас про це демократ, чи республіканець.

«Політика закінчується біля краю води» 1. Цей етос сформував і визначив мене, і я не збирався його порушувати, хай би як сильно насолоджувався життям на захід від Скелястих гір і часом із сім’єю, якою нехтував упродовж 40 з гаком років служби в морській піхоті.