Вибухова історія людства. Як хімія стає зброєю

Двадцять років тому я помітила: щойно починаються уроки хімії і вчителька вперше заходить у клас, учні одразу хочуть побачити вибух. Вибух в уявленні людини, яка навчається в сьомому класі, — це щось схоже на салют: щоб гучно гепало, іскрило навсібіч, палало й диміло.

Я — вчителька хімії.

— І що? — запитає уважний читач. — Хоч раз бабахнуло?

Звісно!

Одного листопадового дня, коли птахи вже відлетіли, собаки з котами сиділи по сховках, а грізний директор школи підписував важливі документи, ми з учнями тепло вдягнулись і вийшли зі школи. Шукали гарну калюжу і знайшли її: найкращу, найглибшу, просто під вікнами кабінету директора. Ну й вкинули у воду добрячий шмат натрію.

Натрій — це м’який лужний метал. У природі його немає, бо він дуже реакційноздатний: одразу сполучається з будь-чим, що лише потрапить під його єдиний електрон зовнішнього енергетичного рівня. Тобі натрій може бути відомий як складова кухонної солі або соди. У лабораторії цю речовину зберігають у спеціальних банках під шаром гасу чи мастила.

Отже, наш дослід. Спершу в калюжі нічого не змінилося (бо ж натрій іще мав знайти шлях до води через жирну плівку захисного шару). Потім з’явилися маленькі бульбашки. Ми сховалися у найближчих кущах і спостерігали. А потім як рвоне! Як гепне! Як задзвенять шибки в кабінеті директора школи!

Директор такого аж ніяк не сподівався. Він підбіг до вікна, щоб насварити невідомих хуліганів, і був неабияк здивований, коли побачив учительку хімії з групою учнів, які захоплено обговорювали вибух. Скажу чесно: директор не сварив, але просив наступного разу проводити вибухові досліди під іншими кабінетами, бо в нього слабке серце.

Так і повелося. Ми вигадували, що б іще мало вибухнути, згоріти чи задиміти. Ретельно підбирали місце — і...

Відтоді минуло чимало років. Я вже давно не вчителюю. Виросли учні, проте в мене лишилися їхні шкільні роботи з дослідження вибухів. І вибухові спогади лишилися.

Що тільки не спалахувало за моєї участі! І розігріті у вакуумі сполуки сірки, і залізні ошурки зі сіркою, і фосфор, і магній, і суміш вуглеводнів, і навіть саморобний порох. Звісно, це завжди були контрольовані лабораторні досліди, які ми проводили в захисному одязі й спорядженні: порушувати техніку безпеки хімікам суворо заборонено. Також я не раджу шукати, що б такого підірвати. Вибухи й вогонь — украй небезпечні.

Людство впродовж своєї історії завжди цікавилося гучними, ефектними й ризикованими вибухами. Щойно пращур людини зліз із дерева, позбувся хвоста й узяв до рук перше знаряддя праці, він зацікавився найдивовижнішим явищем природи — вогнем. Спочатку первісна людина не розуміла вогню, боялася, уникала його. Це й зрозуміло: навіть тварини лякаються блискавки чи пожежі. Але, скуштувавши випадково підсмажене в тій-таки пожежі м’ясо, запечений плід або кілька насінин, людина розумна спробувала застосувати вогонь собі на користь.

Підкорений вогонь дає стільки нових можливостей! Запечене м’ясо, риба чи корінець стають смачнішими. Вогнем можна обігріти житло й відлякати диких тварин. Згадай, як Мауглі відбивався від тигра Шерхана підпаленою гілкою: дика тварина не підійде до відкритого полум’я.

Коли людство опанувало вогонь, воно почало розвиватися значно швидше. Спершу вогню поклонялись і боялися його, адже «добрий» вогонь допомагав, а «злий» — убивав. Вогонь використовували для перемоги: у легенді про київську княгиню Ольгу йдеться про те, що вона буцімто спалила ціле місто Коростень. Про вогонь складали міфи й казки.

Давні греки вірили, що полум’ям опікується бог ковальства Гефест (римляни називали його Вулканом). Античний міф оповідає про титана Прометея, який викрав вогонь у богів і приніс його людям. А слов’яни колись поклонялися Перуну — богу грому та блискавки, який теж «завідував» вогнем. Вважали, що лісові пожежі стаються, коли Перун гнівається.

Люди вчилися співіснувати з вогнем, досліджували його, потерпали й часто гинули, але не відмовлялися від нього. Наші предки підтримували вогонь, що з’явився від блискавки (бо якщо не встежиш і загасне — чекай наступної грози), від іскри при ударі каменя об камінь (не кожного, а кремінця, наприклад), від тертя палиць одна об одну. Проте добути іскру тертям палиць вдавалося лише в Південній Америці: в українських лісах такої твердої й одночасно сухої деревини не знайти. Зараз усе простіше: у нас є сірники, запальнички, електропідпалювання у кухонних плитах.