Я напишу тобі завтра

Коли дуже довго дивишся на сонце, воно засліплює. Ти мружишся, намагаючись урятувати свої очі від того яскравого світла, але погляду не відводиш. Хтозна, чому. Можливо, сподіваєшся, що сонце теж на тебе подивиться.

Я сподіваюся. Мружуся, ховаю погляд між метушливими постатями в коридорі, але стежу за нею. Крадькома, непомітно, потайки. Вона — наче сонце. Засліплює. Копиця рудого волосся на її голові — як тепле м’яке проміння. Уявляю, як воно лоскоче, дивлюся, як підстрибує, коли вона жвавим кроком перетинає коридор, минаючи мене. Тоді я відводжу погляд. Маю відчуття, що дивлюся на неї задовго, відстежуючи кожен її крок, кожен порух, ніби вивчаючи. Насправді ж я знаю її рухи напам’ять. Знаю, як вона закидає голову, коли сміється золотистим дзвінким сміхом, як проводить тонкими пальцями по своїх кучерях, намагаючись хоч трохи пригладити їх, але вони все одно розлітаються, неслухняні. Знаю, як вона йде: легко, наче летить, трохи підстрибом, упевнено і швидко. Знаю музику її голосу, танці ластовиння в неї довкола носа, її непевні посмикування пальцями, коли вона хвилюється, бісики в зелених очах, коли її щось дратує…

Я таки дивився на неї занадто довго, бо, здається, вивчив усю напам’ять. Закарбував кожне її слово, кожну звичку, кожен недолік. Але які в неї недоліки? Не знаю. Для мене їх немає.

Відводжу очі, коли вона проходить повз. Навіть не проходить — пролітає. Швидко й легко, не затримуючись ні на мить. Мимоволі стежу за її кроками, потайки сподіваючись, що вона таки зупиниться. Хоч би на мить. Може, кине на мене хоча б один погляд? А може, вже кинула, але звідки мені знати? Я ж розглядаю підлогу. Точніше, порожнє місце на некрасивій коричневій підлозі, де щойно легко ступали її білі кеди.

Тамую зітхання. Дивитися на неї довго-довго, а тоді глибоко й тяжко зітхнути, — то вже, мабуть, звичка. Такий собі умовний рефлекс. Кліпаю, наче прокидаючись. Сонце сховалося, і в очах перестало пекти. Але навколо стало сіро і трохи сумно.

— Ти чого тут стовбичиш, як пам’ятник? — хтось по-­дружньому ляскає мене по плечі, повертаючи до реальності.

Вичавлюю усмішку, що відчувається на губах якось штучно, але за мить перетворюється на найщирішу у світі: Артем має чудернацький вигляд (знову), начепивши на себе щось, що, як не дивно, йому пасує (як завжди). Він просто сяє, явно прагнучи, щоб на нього звернуло увагу якомога більше людей. Густа білява чуприна, погано захована під хусточкою «а-ля бабусина», кумедно випинається назовні окремими пасмами. Сірі очі блискотять з-за велетенських круглих окулярів, таких важких, що сповзли на кінчик гострого носа й ледве там тримаються. Картину довершує ще ледь помітна смужка білявих, як і волосся, вусів над верхньою губою.

Я заходжуся сміхом:

— Ти пограбував Варвару?

— Чого відразу пограбував?! — вдавано обурюється Артем. — Я позичив у неї її неймовірно стильний образ. Пасує?

Він підпирає підборіддя долонями, достоту так само, як це робить Варвара. Часто-часто кліпає очима і складає губи бантиком.

— Надзвичайно пасує, — серйозно киваю я. — Тобі бракує червоної помади й нерівних стрілок — тоді міг би всіх запевняти, що ви з Варварою рідні сестри. Вона тебе вже бачила? Чи ти якась незаконна сестра, яку від неї завжди приховували?

— Бачила, звісно, — Артем облизує губи. — Ми з нею сфоткалися й домовились, що десятка з фізики мені гарантована.

— Домовся й за мене! — пирхаю я, але Артем удавано смутнішає.

— Не можу. Тобі доведеться нап’яти хустку і напахтитися смердючими парфумами, інакше у клуб старих любителів фізики не приймають!

— От лихо! — ми обоє заходимося сміхом, аж на нас починають озиратися учні та вчителі.

— Що за маскарад, Артеме? Ярославе, чого ви регочете? Дуже прошу, проходьте, будь ласка, у клас! Урок уже давно почався! Ви хіба не чули дзвоника? Артеме, поверніть окуляри та хустку Варварі Петрівні й заходьте у клас. Маю для вас кілька новин.

Сюзанна Олексіївна минає нас плавно і повільно, звівши голову так високо, наче несе на ній важезну корону.

Її старомодна сукня похитується з боку в бік у такт крокам, хитромудро закручена зачіска також легенько рухається, коли вона ледь помітно хитає головою, а підбори вистукують, утворюючи у спорожнілому коридорі відлуння.