Видюк

Кістяк щирив обламані пеньки, тягнувся безносою пикою до моєї руки, відчуваючи свіжину. Від його ревища зводило щелепи, закладало вуха. Поряд хрипів і пускав піну Саня. Він трусився і смикався, бився об стінку лазу — аж сипалася земля. Треба швидше розібратися — хлопець довго не витримає. Оце так польовий вихід видався, хай йому... А я ж казав, просив того конченого професора!

Саня гикнув. Я присвітив ліхтарем. Ще трохи і все, кінець. Якщо нічого не зробити. Піт заливає очі, тече за комір, скрапує з носа. Хоч тут, у глибині, холодно й вогко, аж пальці зводить.

Треба швидше починати.

Тут колись добряче попрацювали. Прибили когось, закляли і лишили вартовим. Широка ляда геть струхлявіла, залізні смуги перетворились на рудий порох. А він лишався тут століттями, знищуючи випадкових і не дуже гостей. Відгріб землю, поправив «налобник». У невеликій плямі світла — товстий шкворень, такий собі цвях без шляпки, на якому теліпається висхла кисть. Спочатку «відв’язати» Саню. А далі буде видно.

Дістав ніж. Зараз зробимо «обманку». Надрізав Сані рукав, черкнув по шкірі. Притулив лезо. Тепер підсвітимо… крові вистачає. Лезом торкнувся черепа, мазнув відвідний знак. Кістяк смикнувся, ревонув іще раз і затих. Я помалу відсунувся від ляди і притулився лобом до холодної земляної долівки. Трусило добряче, по щоці текло щось тепле й липке. Тернув рукою, підніс до світла — червоне. Схоже, із вуха тече. Мій аспірант лежить темною купою. Трохи оклигавши, підповзаю ближче. Мацаю шию. Пульс наче є. Тепер нагору: помалу, ривок за ривком тягну його геть із цієї нори.

Руки німіють, спина пече. У коліна наче хтось цвяхи забив. Повзу рачки хвилин п’ятнадцять. Саня ніяк не реагує. Тіло як мішок. Тягну його за ногу, відштовхуючись ліктем і коліном. Миршаве світло ліхтарика вихоплює ослизлі стіни, сліди від колод, що ними колись укріплювали хідник... Скільки ще? У такій тісняві не озирнутися. Просто рачкую. І сподіваюсь, що малий іще живий.

Світло шмагнуло по очах. Щось схопило мене за ноги і потужним ривком викинуло із хідника. Біля розкопу товчеться ціла юрба. На поверхні я одразу гепнувся в калюжу рідкого болота.

— Якого тебе туди понесло?

Я перевернувся набік і ледь розліпив повіки. Дебелий рятувальник тримає мій черевик, переминаючись у калюжі. Я опустився на коліна, шукаючи Саню, але його вже підхопили лікарі, огорнули блискучою термоковдрою, тягнуть до «швидкої». Ось тоді мене й вивернуло — до самого дна. У роті присмак жовчі, живіт тягне і крутить. На очі навертаються сльози. Оце так накрило! Дивом із того льоху вибралися.

— Глухий, чи що? За яким бісом ти туди поліз, недоумок?

— Пішов ти! Розкричався…

Рятувальник аж рота розчахнув. Я звівся на тремтячих ногах і в одному черевику зашльопав до «швидкої». Саню професійно пакували: у вені вже стирчав катетер-«метелик», лікар тримав крапельницю. Бригада сиділа в машині. Я схопився за двері, пригальмував, зазирнув у середину:

— Як він?

— Живий. Але досі непритомний. У лікарні побачимо... Так, відійдіть, ми вже рушаємо…

Двері хряснули, авто завищало сиреною і, розкидаючи кім’яхи бруду, потяглося до шосе.

Я тупо дивився вслід. Навколо метушилось багато людей, місили багнюку, гнули матюччя. Будівельний майданчик, паралізований розкопками, ожив, загуркотів, вихаркуючи хмари ядучого вихлопу.

— Ти що — остаточно здурів?! Хочеш мене добити?

Голова розривалася на шматки, добряче підвертало, тож я навіть не озирнувся на вереск Керекса. Судячи з лютого сопіння, його бриласта фізіономія вже багрова, ніздрі роздуті, брови сторчма.

Керекс — це керівник експедиції Віталій Федорович. Доктор історичних наук, інтелігент, філателіст. І при цьому матюкається, як п’яний прапорщик. Такого потоку я вже давненько не чув.

Спинився він лише для того, щоби хапнути повітря.

— Федорович, — сказав я, — малий в одключці. І хто зна, чи оклигає. Я його раком витяг звідти, а тепер стою тут в одній берці та обриганих штанях. Думаєте, мене гребуть оці ваші вільні вправи?

Керекс аж захлинувся. Мовчки віддихувався, наливаючись, наче помідор.