Мертва вода живого міста: роман

Пролог

Дрімає нічний Львів. Осінній туман кутається у золоте світло ліхтарів. Чепуряться при світлі неонових вивісок привиди. На Личаківському цвинтарі у мармурових склепах прокидаються поважні мерці. Заводять свої байки місцеві духи-торговці: їхня найшвидша доставка див починає працювати після 24:00. Стомлені чарівниці набирають ванни й кидають туди чарівні бомбочки.

Господар і його кіт сидять на даху.

— Йой, — розпачливо бідкається кіт-британець. У нього — жовті-жовті круглі очі, а шерсть — густа і сіро-синя, ніби перестигла ожина.

— Йой, — усміхається Господар.

На вигляд йому років двадцять. Розкуйовджена каштанова шевелюра; допитливі тепло-карі очі: роки минають, а вогник інтересу до життя не гасне. Вбраний у трохи старомодну лляну сорочку з широкими рукавами і сірі джинси. На обох руках — десятки браслетів: ковані з кольорових металів, сплетені з ниток і трав, вирізані з дерева та шкіри. Кіт підозрює, що серед тих шкіряних є й з людської. Але про таке краще не питати, якщо не хочеш почути відповідь.

— Ну, чим ти знову незадоволений? — питає Господар.

— А сам не знаю, — зітхає кіт. — Куди не глянь, всюди щось не те, пригод мало. Від цієї рутини й вигорання може початися.

— Зачекай ще трохи, — Господар гладить кота по спині, пухнастий аж очі замружує від утіхи, — і будуть тобі пригоди.

Того року засідання ґаздів відбувається у старовинному й доброму Ґданську. Господар перед офіційною частиною прогулюється зі «своїми».

Позолочене місто зустрічає гостей рясним дощем: на вулицях — справжній фестиваль парасольок. Під мостом пропливає «піратський корабель». Туристів на ньому немає — таке буває раз на сто років.

Зазвичай, час перед засіданням ґазди проводять за доброю кавою й світською розмовою. Понарікати на мерів, обмінятися враженнями про міжнародну політику, похвалитися новими театральними постановками. Однак цього разу у повітрі витає тривога.

— Наші чарівниці бачать, як насувається чорнота, — каже ґаздиня Праги, струшуючи краплі дощу з коміра. Її щоки — розпашіли від вітру, який гойдається на хвилях Мотлави. — І немає спасу від неї. Навіть зірки попереджають астрологів про початок чогось лихого. Востаннє таке було перед Другою світовою.

— Що б там не було, ми маємо зустріти його у повній бойовій готовності, — з театральною бадьорістю підхоплює ґазда Кракова — славетний представник місцевого королівського роду. Хоча у давні часи розповідали легенду, що насправді його знайшли біля воріт замку.

— Я з вами, — каже ґазда Лондона. Він ніби трохи осторонь (територіально), але завжди приходить на допомогу.

Господар приязно плескає його по плечі.

— Дякую, друже. Та не сумуй завчасно. Може, темрява ще обійде нас стороною. Та й як би там не було, нема на світі такої сили, яка могла б осушити криниці. Попереду у наших міст ще так багато часу. Ось побачите, років через сто згадаємо цей день і добряче посміємось.

— Нехай все буде так, — усміхається ґаздиня Варшави. — Зрештою, наступного року маємо всі зустрітися у мене.