Взуття-буття. Історія Nike, розказана її засновником

Світанок

Я прокинувся раніше за інших, раніше за птахів і навіть раніше за сонце. Випив чашку кави, жадібно проковтнув шматочок тоста, одягнув шорти, джемпер, зашнурував зелені кросівки, а тоді тихесенько вислизнув із нашого будинку чорним ходом.

Я зробив вправи для розтягнення м’язів ніг, підколінних сухожилків, поперека, та коли зробив перші кроки вниз прохолодною, оповитою туманом вулицею, з грудей мимоволі вирвалося зітхання. Чому починати завжди важко?

На вулиці не було ні автомобілів, ні людей, ані взагалі жодних ознак життя. Я був сам-самісінький, цілий світ належав мені єдиному — хоча, здавалося, дерева якимось дивом відчули мою присутність. Але нічого надприродного в цьому не було, адже це все-таки Орегон. А тут, як на мене, дерева завжди про все знають. Вони мовби стежать за кожним мешканцем краю.

Розглядаючи все довкола, я часом замислювався про те, в якому чудовому краї народився. Скрізь так зелено, так спокійно та затишно — я з гордістю називав штат Орегон своєю батьківщиною, а маленький Портленд — рідним містом. Ось тільки крім гордості серце моє повнилося й жалем. Попри неймовірну красу цієї місцевості, для багатьох мешканців штату Орегон був місцем, у якому ніколи не відбувалося нічого грандіозного, та й взагалі, будь-які значущі події тут належали хіба що до розряду фантастики. Єдине, чим славилися жителі Орегону, — старезним Орегонським шляхом, дорогою, яку їм свого часу довелося прокласти, щоб тут оселитися. Відтоді життя у цьому краї протікало доволі нудно.

Мій найкращий учитель, один із найприємніших людей, яких я зустрічав у своєму житті, частенько згадував про цю дорогу. Він бурчав про те, що це наше право першості. Наша відмінна риса, наша доля — наша днк. «Боягузи ніколи за це навіть не бралися, — казав він мені, — а слабаки померли на шляху — і ось, залишилися тільки ми».

Ми. Мій учитель вірив у те, що поки народ проходив цей шлях, він набув дуже рідкісну рису — дух першопрохідців, нестандартне бачення можливостей, поєднане зі здатністю не піддаватися песимізму — і ми, жителі Орегону, були зобов’язані зберегти у собі цю рису.

Я кивав на знак згоди, виявляючи до нього найвищу повагу. Я дуже любив свого вчителя. Однак іноді, повертаючись додому, я думав: Боже, це ж усього-на-всього ґрунтівка.

То був туманний ранок, знаменний ранок 1962 року. Незадовго до нього я проклав свій власний шлях — повернувся додому після семи довгих років далеко від Орегону. Було дуже незвично знову опинитися вдома: я майже встиг забути про щоденні тутешні дощі. Однак найбільш незвичним для мене було те, що я знову жив під одним дахом зі своїми батьками та сестрами-близнючками, спав у своєму юнацькому ліжку. Вночі я часто лежав на спині, пильно розглядав свої шкільні підручники, спортивні трофеї та блакитні стрічки на згадку про давні змагання і думав: «Невже це досі я?».

Я прискорив крок, спускаючись дорогою з пагорба; кожна пор­ція повітря, яке я видихав у сивий туман, закручувалась у крихітний вихор. Я насолоджувався пробудженням свого тіла, неповторними хвилинами, коли мозок ще напівсонний, руки, ноги, всі суглоби досі трохи розслаблені, здається, що твоє фізичне тіло починає танути, переходити з твердого стану в рідкий.

Швидше, повторював я собі. Швидше.

Теоретично, як мені здавалося, я був уже дорослим. Я отримав гарну освіту в Орегонському університеті. Здобув ступінь магістра бізнесу на найкращому факультеті — у Стенфорді. Відслужив річний термін в армії сша — на військових базах Форт Льюїс та Форт Юстіс. У моєму резюме значилося, що я був освіченим, кваліфікованим солдатом, двадцятичотирирічним чоловіком... Але я ніяк не міг зрозуміти, чому й досі почуваюся дитиною.

І цього ще замало: я ніби залишився тим самим сором’язливим, блідим, худющим хлопчаком, яким завжди був.