Вік червоних мурах

Спочатку ще не дуже страшно...

Спочатку пухнуть ноги.

Вони все дужче терпнуть, дубіють, стають такі тяжкі та повні, наче дві бодні 1, наче хтось ізсередини щодня наливає їх оловом, і вони вже не тримають тебе, як тримали колись, а лишень заважають.

Вони тобі немилосердно сверблять, і ти їх обережно — аби не продерти шкіру — чухаєш. Шкіра на них усе тоншає, тоншає, жовкне, напинається, попід нею бродить собі якась жовта вода, і ти розганяєш її, гладиш рукою — намагаєшся виправити те, що вже сталося з тобою. Не з усією тобою — поки що тільки з твоїми ногами.

Ти обзираєш себе, гамуєш дрижаки в животі; ти хочеш негайно одужати — не чекати, не дозволити пекучій воді налити тебе цілу; намагаєшся не думати про те, що буде далі, трудишся, як дурна, аби забутися, не дивитися, не чути, не вірити... Та приходить час, коли ти вже нічого не можеш, бо вода є вода... Її природа — вільно гуляти там, де їй треба...

Далі тебе поволі розносить геть усю — од кінчиків пальців на ногах до маківки голови... Криючись од мами з Мироськом, на світанку, коли всі ще сплять, розглядаєш себе вже не з острахом — із жахом. Обмацуєш теплі нагі стегна, потім ховаєшся під одежу — не хочеш, аби бачили, аби знали, аби плакали... Досить тих плачів, тих жалів, тих голосінь...

Мирось також спух, тіло його у виразках і ямах. Мама мовчить і все частіше дивиться крізь нас. Вологий її погляд ковзає понад нашими ску´леними тінями і шворнями впирається у стіни, забивається намертво й аж там перестає тремтіти. Сама ж вона не пухне — всихається. Руки і ноги її тоншають, видовжуються, і вона стає схожою на чаплю — худа та висока, ще гарна така, тільки лицем чорніша за ніч. Якось вона милася, і я побачила, що у неї вже немає грудей. Замість них — розкішних колись, високих, пружних — зосталися два зморшкуваті мішки, які ще якось тримаються тіла.

Мені дев’ятнадцять... Миросеві лише п’ятнадцятий... У Мачухах зима тридцять третього... Нашу нову теплу хату ще в грудні ми продали за вісім буханців хліба, самі ж перебралися до бабиної старої... Того хліба давно вже нема, зерна теж. Мама од світанку і до пізнього вечора у колгоспі. Часом приносить звідти мізерний кулачок проса або вівса. Ховаємо як можемо, потім перетираємо на муку, бéвкаємо 2 з водою...

Їсти... Жити...

Господи!

Не ходимо — крадемося селом — котами, кротами, дрібною мишвою, павуками, однією великою потворною сороканіжкою, — і кожна нога їй пухне та свербить... Вона суне своє роздуте жовте черево по землі й вижирає навколо себе усе, що лишень може пережувати. За нею тягнеться слід, чорний та гнилий, і я знаю, що на тім мертв’яку 3, котрий залишає вона — людська сороканіжка, — ніколи вже не зросте навіть трава...

Розмовляємо пошепки, перешіптуємось — наче солому жуємо. Лиш вона не жується — залазить між зуби, застрягає у піднебінні, заважає вимовити невимовне, те, котрим давимося, котрим труїмося, котре вертаємо і заново ковтаємо, бо ж час такий... А ввечері засинаємо як убиті — кожне у своєму кутку, на своєму помості, що мало кому навіть стане престолом. Намагаємось міцно вспатися, дуже міцно, так, аби вже ніколи не прокинутися і не впертися очима у сліпі вікна, забиті мішковиною, у голі стіни пустки, котра ще вчора була чиєюсь хатою і знала запахи з печі...

Спочатку ще не так страшно...

Лише розпухаєш...

Просто ти така, яка є, — не-знач-на, не-по-міт-на...

Просто живеш. Просто їси. Щось заїдаєш... день нинішній, день учорашній. Просто ростеш — рік у рік робишся більшою, ще більшою, іще... Час викруглює тобі лице, розносить твої стегна, литки, руки, живіт, наливає вагою ноги.

Спершу розносить стопи.

Трохи дивно...

Вони чогось набрякають, і ти вже ледве виходиш з будинку, ледь переступаєш східці, пороги... Ти думаєш, що просто нахворілася, настраждалася, перевтомилася, пережила важкі дні, що достатньо буде лише прилягти, одіспатися — і тебе, як багато разів до цього, полікує ніч...

Ні, спочатку не так страшно.