Інжир

І

Комісар Рі сто Мар’янович очікував майбутнього управителя лісництвом Олександра Джорджевича в Буях у 1955 ро ці, як і личить у його краях. Він накрив стіл у своєму кабінеті й ро зклав усі смаколики, які привезла зі собою його дружина Йована з Ужиця. Знаменитий ужицький каймак 1, тютюнові шкварки 2, печеня, шпондерик, абрикосова настоянка — все це чекало Олександра, який, судячи з прізвища, був чоловіком із країв комісара, з яким можна поговорити своєю мовою, хоча насправді прибув із братської Ре спубліки Словенія. Рісто щойно міцно обійняв посаду комісара на півночі Істрії, але вже сумував за рі дними краями, уже зрозумів, що в милій його серцю Югославії живуть і чужі люди, незрозумілі, попри те, що спілкуються практично зрозумілою мовою. Дивними були ці люди тут, у Буях. Рісто вважав за краще уникати їх, і замість того, щоби стежити за ними, приміром, приймати гідних до партії, а недостойних виключати зі суспільного життя, волів дати їм спокій, хай собі живуть, як знають, і понад усе дбав про те, щоб вони з ним, а він — з ними мав якомога менше справ.

Коли йому повідомили, що з Любляни прибуде молодий чоловік на ім’я Олександр Джорджевич, він зрадів тій новині, ніби йому повідомили про візит Йосипа Б роз-Тіто. Щось підказувало йому: Олександр одразу зрозуміє, що не так із людьми з Б уїв, і Рі сто зможе сказати йому те, чого не можна говорити у світі б ратерства та єдності; Олександр, як і він, помітить, що з тими людьми неможливо ро змовляти по-братськи, напитися по-братськи, ні по-братськи почубитися; Олександр усвідомить, що соціалізм цим людям не допоможе; він зрозуміє, що краще дати їм спокій і не проганяти Б ога з їхніх дивних мізків. Рісто сподівався, що йому не доведеться прикидатися перед Олександром, наче він днями і ночами б ореться за поступ своєї б атьківщини, зможе зізнатися йому, що воліє ховатися у своєму кабінеті, замикати двері та вдавати, ніби його там нема, коли в них стукають, що п’є улюблену абрикосову ра кію і ро змірковує про свою б атьківщину, і що, якби тільки міг, то негайно втік б и назад до лісу, до партизанів, бо його покинула войовнича відвага, і тепер, під час миру, він став жалюгідним, лише й чекає, коли стемніє, і він зможе прокрастися містом, містом, яким керує, але насправді повзає ним, як нелегал під час війни, котрий цих людей, цих істрійців, боїться б ільше, ніж колись німців.

Рісто хотів про все це ро зповісти Олександрові, хоча знав, що коли вони сядуть один навпроти одного, йому б уде важко підібрати потрібні слова, що він зовсім не знає того Олександра, що він молодший за нього, родом із Любляни, і що, можливо, він такий самий дивний, як ті люди в Б уях. Коли Рі сто, бувало, хильнув забагато, то навіть думав, що, можливо, нормальних людей, таких, як він, уже взагалі нема, що і в Ужиці тепер усі інакші: дають тобі говорити, як і тут, ніколи не перебивають, а лише дивляться на тебе зі широко ро зплющеними очима, тож ти не можеш зрозуміти, що вони насправді думають. Може, ніде нікого не лишилося, подумав Рі сто, кому він міг б и зізнатися, що б оїться таких широко ро зплющених очей, в яких тонув, мов у живій б агнюці, нікого, кому б и він, політичний комісар, член Комуністичної партії, міг зізнатися, що б оїться людей, які просто стоять перед ним і слухають його. Тому Олександр Джорджевич б ув його останньою надією, він має усе це зрозуміти, має знати, про що говорить Рі сто, бо наша людина і наш народ думають однаково й однаково споглядають на світ.