Бахтіяр-наме

«Бахтіяр-Наме» в історії перської літератури

«Бахтіяр-наме», або ж «Бахтіярова книга», відоме іще як «Оповіді десяти візирів». Жанр оповідей візирів, коли так можна сказати, доволі популярний на Сході: в різних літературах, зокрема індійській, перській, арабській, існ ує багато версій подібних оповідань, об’єднаних одним спільним рамковим сюжетом. Насамперед слід назвати книгу «Сіндбад-наме», написану у XII ст. п редставником персомовної прози Середньої Азії Мохаммедом ас-Загірі Сама рканді, витоки якої вчені добачають у давньоіндійських джерелах, а саме у моралізаторських і дидактичних творах. Існують дві арабські літературні версії «Семи візирів», «Розповідь про царевича та сімох візирів» зі знаменитої «Книги тисячі і одної ночі», а також безліч історій про мудрих радників у народній літературі, щедро розсипаних по рукописних збірниках. Якщо «Сіндбад-наме» присвячене темі жіночої підступності й зрадливості — темі, широко розробленій в давньоіндійській і перській літературах, то «Бахтіяр-наме» опиняється вже у розряді творів про шкоду поквапливих рішень — творів, написаних задля повчання правителям.

Існує літературний варіант «Бахтіяр-наме» Дакаїкі, написаний на поч. XIII ст. (доводять дослідники, не пізніше 1211 року) як наслідування «Сіндбад-наме» ас-Самарканді, що породив багато фольклорних версій, які розглядають у контексті перської народної літератури. Проте ім’я Дакаїкі мало відоме в історії літератури. Його твір написаний складною мовою, що загалом характерно для перської середньовічної прози. Звичайно, у такому вигляді «Бахтіяр-наме» Дакаїкі не змогла собі здобути широкої популярності (через велемовний стиль, пишну і складну метафорику, часом важко зрозумілу для простого читача), що призвело, по суті, до забуття самого автора — про Дакаїкі важко знайти докладніші відомості в середньовічних антологіях-тазкіре чи в сучасніших історіях літератури (приміром, у фундаментальних «D ě jinach perské a t á d ž ické literatury» за ред. академіка Яна Рипки (Praha, 1956).

Пропонована «Бахтіяр-наме» належить перу анонімного автора, і запозичена вона з відомого рукопису кінця XVII ст. (коли точніше, 1687 року), переписаного в Індії (шифр В 256 Санкт-Петербурзької бібліотеки Рос. НАН). Народна версія відрізняється від літературного прототипу перш за все простотою стилю, відсутністю пишної метафорики і рясних віршових вставок; за мовою вона наближається до таких відомих творів, як новоперська «Туті-наме», шо «деякими своїми мотивами проникає до іранської народної творчості. «Туті-наме» і «Бахтіяр-наме» справедливо розглядають у спільному зв’язку, оскільки згадані книги мають витоки у давньоіндійській моралізаторській та дидактичній літературах, особливо ж не викликає сумнівів «Туті-наме» як переробка (точніше, вибір) із давньоіндійської «Шукасаптаті», доповнена іранськими мотивами.

За композицією і за типом розвитку сюжету згадані твори становлять собою зразки обрамленого (або ж рамкового) оповідання, а точніше, збірки оповідань, об’єднаних спільною оповіддю або ж провідною ідеєю. Ця рамковість давала змогу об’єднувати і цілком відмінні, різнотипні оповідання. Службова заданість зв’язуючого оповідання часто вела до того, що роль головного героя зводилась до мінімуму, а то й зовсім про нього не згадувалось, як це маємо в одному з фольклорних творів про вченого-вихователя Сіндбада, іменем якого названо всю повість. Та й «Бахтіяр-наме» можна назвати «Бахтіяровою книгою» з великою натяжкою, оскільки розповідь про пригоди самого Бахтіяра включена лишень в одне обрамлююче оповідання і вирішальної ролі у книзі не відіграє, таким чином задекларована назва не відбиває зовсім суті твору.