Я тут

Мені холодно. Хочеться їсти. І мені страшно.

Принаймні так мені здається.

Я в комі вже двадцять тижнів і уявляю собі, що мені має бути холодно, що хочу їсти, що мені страшно.

Ця уява не має жодного сенсу, бо якщо хтось і повинен знати, що я відчуваю, то це я сама, але це… це я можу лише уявляти.

Я знаю, що я в комі, бо чула, як вони про це говорили. Нечітко. Приблизно шість тижнів тому я почула про кому вперше. Якщо правильно порахувала.

Я рахую так, як виходить. Припинила рахувати візити лікаря. Бо він майже не з’являється. Волію рахувати хіба обходи медичних сестер, але й вони доволі нерегулярні.

Найпростіше порахувати появи прибиральниці. Вона приходить до мене в палату близько першої години ночі. Знаю це, оскільки чую музику із причіпленого до її візка радіоприймача. Вже сорок два рази.

Шість тижнів минуло, як я прийшла до тями. Однак цілих шість тижнів ніхто цього не зауважує.

Не маю права їх звинувачувати, бо не можуть же вони цілодобово сканувати мене. Якщо сигнальний пристрій, що поруч зі мною, не може повідомити, що мій мозок знову здатен на слухове сприйняття, то лікарі навряд чи вирішать ще раз засунути мою голову в камеру вартістю вісімсот тисяч євро.

Усі впевнені, що я приречена.

Навіть мої батьки починають здаватися. Мама приїжджає не так часто, як раніше. Якби не мама, батько перестав би відвідувати мене вже через десять днів. Лише моя молодша сестричка буває регулярно, щосереди, іноді в супроводі приятеля, якого має на той час.

Сестра моя схожа на підлітка. Їй вже двадцять п’ять, але вона змінює кавалерів чи не щотижня. Я би її добряче відлупцювала, але не можу, тому доводиться вислуховувати її патякання.

Лікарі радять: «Розмовляйте з нею». Щоразу, коли чую цю пораду від одного з них (щоправда, все рідше, бо вони уникають моєї палати), мені хочеться примусити його проковтнути свій зелений халат. Зрештою, я не знаю, чи він зелений, але уявляю, що його халат саме цього кольору.

Я багато чого уявляю.

Чесно кажучи, це єдине, чим я можу зайнятися. А слухаючи любовні історії, що їх розповідає молодша сестра, я швидко втомлююся.

Моя сестричка слів не добирає, однак часто повторюється. Завжди той самий початок, та сама середина і той самий кінець. Єдине, що змінюється,— це особа хлопця. Всі її кавалери — студенти. Усі — байкери. У кожному з них є щось таке, що викликає в мене підозру, але сестра цього не усвідомлює. Я ніколи їй цього не говорила. Якщо колись вийду з коми, то неодмінно скажу. Може, це їй допоможе.

Є, однак, і певний позитив у спілкуванні із сестричкою. Це коли вона описує обстановку моєї палати. Опис забирає якихось п’ять хвилин. Тобто перші п’ять хвилин, як вона заходить до моєї палати. Розповідає мені про колір стін, про погоду на вулиці, про спідницю медичної сестри під халатом і про сердитий вираз обличчя санітара, із яким вона зіштовхнулася, ідучи до мене. Моя молодша навчається у Школі витончених мистецтв. Тож коли описує обстановку палати, мені здається, що я читаю вірш у картинках. Але це триває, повторюю, якихось п’ять хвилин. А потім — година любовної романтики.

Напевно, сьогодні похмуро, бо стіни молочного кольору в моїй палаті здаються ще потворнішими, ніж зазвичай. Дещо скрашує обстановку бежева спідниця медсестри. А теперішнього хлопця сестрички звати Адріан. Я припинила її слухати після Адріана і повернулася у своє оточення тільки після того, як двері за нею зачинилися.

Я знову сама.

Уже двадцять тижнів сама, але усвідомлюю це лише шість тижнів. І все ж мені здається, що самотня я цілу вічність. Може, якби я більше спала, то це усвідомлення минулося б швидше. Маю на увазі, що мій розум просто відключався би. Але я не люблю спати.