Тисяча різних способів

блакитний

Чую, як нез’їдене яблуко вдаряється об стінки ланчбокса в моєму рюкзаку, іду в ритмі цих звуків. Перекат, удар, перекат, удар. Воно там ще з понеділка, з ним мій обід видається кориснішим. Яблуко лежить у ланчбоксі вже тиждень, приймаючи удари й отримуючи нові «синці» щодня. Молодший брат Оллі плентається за мною, опустивши голову, і час від часу копає камінці, які насмілилися стати йому на шляху. Наш будинок з’являється на обрії, і я сповільнюю ходу; зранку школа — занадто далеко, але не так уже й далеко, коли повертаєшся після уроків.

Розглядаю її вікно у спальні. Фіранки зашторені абияк, ніби їх недбало зсунули. Кілька кліпс злетіли з кілець, залишивши просвіти. У Ґанґулів, які живуть по сусідству, штори призбирані з боків, розкішні. Такі штори ми малюємо в дитинстві, думаючи, що саме вони повинні бути в ідеальному будинку. Траву в них у саду перед будинком акуратно скосили, довкола — гарні кольорові квіти, червона брама пасує до кольору довкола вікон. Не так, як у нас.

Нашу траву слід покосити. Вона вже переросла садовий паркан, ніби їй кортить заглянути через нього, а може, й утекти. Та ці зарості принаймні ховають наші переповнені смітники. Виносив сміття і косив траву завжди тато.

Штовхаю нашу скрипучу хитку хвіртку, минаю смердючі смітники, йду до блакитних дверей, номер 47, мідні цифри, 7 злегка похилилася. Забираю зі сходинки тепле молоко й заношу його досере­дини. Уже майже третя, але в будинку тихо, темно, пахне ранковою вогкістю. Кухонний стіл прикрашають цукрові доріжки. Миски, з яких ми їли пластівці, лежать у мийниці, самі пластівці плавають у солодкому жовтому молоці. Стільці хаотично відсунуті, з 08:30 нічого не змінилося.

Оллі кидає свій шкільний рюкзак на підлогу й уклякає біля коробки з іграшками. Там здебільшого поламані машинки без коліс, які залишилися після старшого брата Г’ю, і мої ляльки без голів і кінцівок. Він грається своїми солдатиками і рестлерами, ротом видаючи звуки на кшталт «бум-бам-бах», коли іграшки знову вступають у бій. Я ще не бачила дитини, яка шепоче до себе, коли грається, але мій брат рідко говорить. Він просто є, чекає, як трава і сміттєві баки; тихо росте й підростає.

Ставлю свій рюкзак коло стільця біля кухонного столу, за яким пишу домашні завдання. Протираю стіл, відшкрябую з країв мисок засохлі пластівці, перш ніж скласти їх у посудомийну машину. Розсуваю штори; на денному світлі видно, як літають у повітрі порошинки. Вслухаючись у тишу, дивлюся, як вони витають.

Брат Г’ю скоро буде вдома. Він старший і закінчує школу о четвертій. Коли він удома, завжди все добре. Але зараз він не тут. Пульс, який я відчуваю у скроні, ніби азбукою Морзе, намагається мене про щось попередити. Нічого надзвичайного, але відчуття дивні.

Боячись того, що можу там побачити, настрашено дивлюсь угору. На сходовому майданчику наш звичний коричневий килимок здається блакитним. Принюхуюся, аби зрозуміти, чи це дим, але запаху не чую. Стаю на нижню сходинку, і блакитна хмара рухається на мене. Оллі перериває гру, дивиться, що я роблю. У нас діє неписане правило: не підійматися нагору, поки вона спить.

— Вийди, — кажу я.

Він слухається, а тоді я біжу на другий поверх крізь блакитну хмару так швидко, що вона розпадається на менші хмаринки. Блакитний дим струменить з-під дверей, ніби за ними стоїть димова машина. Кладу руку на дверну клямку, серце вистрибує з грудей. Вона не любить, коли її турбують. У неї проблеми зі сном, тому коли вона спить — краще не будити. Коли вона спить, ти щасливий, що вона спить, проте сьогодні день не такий, як завжди.

Розчахую двері. Кімната повністю блакитна, довкола дивне приглушене світло. Від нього болять очі. Шукаю джерело світла. Може, це новий пристрій, який заспокоює її перед сном, але не знаходжу нічого, до того ж світло геть не заспокійливе. Воно здається густим, я ніби в’язну в ньому, і воно холодне. За мить почуваюся такою сумною, такою одинокою, порожньою, що хочеться підкоритися, лягти й померти просто тут.

Бачу її силует під ковдрою. Вона лежить на боці, повернена до зсунутих штор, і тонкі промені сірого світла пробиваються крізь просвіти там, де штори злетіли з кілець. Тихо до неї підходжу, довге немите волосся прикриває її обличчя. Тремтячими пальцями відгортаю волосся з обличчя.