Яблучна шарлотка, спечена в горах

Тиждень тому в нашій родині народилася сестричка. Тепер я не молодша дитина, а середня!

Батьки казали, що тепер ми стали багатодітними (хоча, як на мене, троє дітей то ще малодітно, а от семеро…). Мама пояснювала, що ми звикатимемо одне до одного. А тато пообіцяв бритися частіше, бо матиме вдома аж чотирьох улюблених дівчат. Та всього цього не сталося. Натомість ми стали бекпекерами.

Усе почалося, коли мама не вклала Мартусю спати. На вулиці спершу завив величезний бойовий кіт. Ну а потім почало так бахкати, ніби в усіх сусідів одночасно попадали на підлогу якісь важкі речі. Ми пересиділи той сусідський предметопад у ванній.

Тато дочекався затишшя і пішов до туристичного магазину на нашій вулиці.

— Катрусю, допоможи мені, будь ласка, — повернувшись, гукнув до мене татко.

Він приніс додому чи то зелені труби, чи якісь зелені колоди.

— Що це, тату?

— Туристичні килимки. Вони не пропускають вологи, тож на них тепло сидіти навіть на калюжі, — відповів тато.

— А навіщо нам сідати на калюжу? — спитала я, глипаючи на маму.

— Ми з вашим татом колись давно дуже любили ходити в гори. Ночувати в наметах, готувати їжу на вогні. Ми були бекпекерами. Тобто ходили з рюкзаками в походи. Тож чому б нам знову ними не стати?

З вітальні визирнула Софка. Мама каже, що вона зараз мов грім: усе слухає і переважно мовчить. Та якщо вже говорить, то голосно й обурено:

— Ви реально збираєтеся зараз пхатися в гори? Зараз! У гори! З Мартою? Та й Катерині лише сім. Вона втомиться й буде нити.

— А от і не буду!

— Не геть зараз. Ми поки що підготуємося до походу. Купимо все необхідне, навчимося користуватися туристичним приладдям. А коли Мартуся підросте, усі разом вирушимо в гори.

Бойовий кіт знов озвався з вулиці. Софка-грім обернулася на звичайну дівчинку й вибігла до нас у коридор. Стала ближче до тата.

— Вдягайтеся, підемо до підвалу випробовувати туристичні килимки. Там неймовірно холодна підлога, мов та крижина в Антарктиді. Варто перевірити, чи впораються з нею наші каримати!

Я вибрала собі килимок із жовтою застібкою. Повісила його за шлейку на плече й потрясла долонями, радіючи, що вільними руками зможу взяти ще ляльку й книжку про вітри. Та мама у цю ж мить всучила мені в руку Мартусину пляшечку з сумішшю.

— Заховай, будь ласка, до кишені, щоб не вихолола, — попросила мама, і я запхала сестриччин обід у свою найтеплішу кишеню куртки — внутрішню, з лівого боку.

Ми спустилися в підвал. Дивно, але там уже були й інші мешканці нашого під’їзду. Навіть Дмитрик із батьками. Вони теж сиділи на туристичному килимку. Тільки мали один на всіх.

— Дивись, вони також перетворюються на бедпокерів, — я смикнула Софу за руку.

— Бекпекерів!

Я уявила, що Дмитрик буде жити в сусідньому від нашого наметі там, у горах, і в мене пересохло в горлі. Бо я люблю і гори, і його. А коли уявити їх поруч — то в мені стає більше любові, ніж дівчинки.

— Постеліть так, щоб ви могли й сісти на килимок, і спертися на нього, — сказав тато, показуючи, як саме.

Мама з Мартусею сіли в куточок. Я простягнула їм пляшечку з сумішшю.

— Ого! Вона не лише не охолола, ти ще й підігріла її, — усміхнулася мама й притислася своїм чолом до мого.

Софка-дівчинка притримує мій килимок, поки я сідаю на нього. Та він надто довгий: спертий на стіну край нахиляється до підлоги й накриває мене зверху. Я схожа на рулет. Килимково-катеринковий.

Ми дуже довго сидимо в підвалі. Мартуся і тато завжди засинають першими. Недарма вони такі схожі носами, очима й ліктями. Мама читає книжку. Що робить Софа, я не знаю — вона перетворилася на Софку-грім і відсунулася від нас аж до стелажів із закрутками. Може, зголодніла й тишком-нишком хом’ячить бабусині огірки?

Моя дупця вже втомилась, але я не прошуся додому. Бо ми ж не просто так сидимо в підвалі — ми тестуємо наші туристичні килимки, щоб скоро-скоро поїхати в гори. Навіть якщо на це піде цілий день, я витримаю.

Але дня виявляється замало. Ми тепер постійно ходимо в підвал. Учора ми залишилися там ночувати, й тато бігав додому по наші теплі ковдри. Але я все одно замерзла. Хоч і не зізналася. Не хочу, щоб мене вважали замалою для походів у гори.