Потаємна суперсила

Понад усе на світі Ніна любила шоколадне морозиво та історії про супергероїв.

Супергерої носили барвисті плащі!

Літали аж до неба!

Приборкували найжахливезніших монстрів!

Світились у темряві!

Ніна теж хотіла бути супергеройкою. Але у неї не було жоднісінької суперсили!

Ніна замислилася. І сіла снідати. Бо навіть супергерої мусять добре поїсти, перш ніж рятувати світ!

— Ха! — вигукнула Ніна. — Мені потрібен супер — пупер — транспорт! Ракета! Або супер — дупер — летючий килим! Або супер — бупер — стрибуча аж до місяця пружинка!

Ніна пострибала шукати супертранспорт.

— Може, бабусина мітла?

— Пфе! Стільки пилу!

— А велосипед братика?

— Ет! Коліна аж до підборіддя дістають!

— Татів електросамокат!

— Ем... Така собі ідея. Доведеться ходити пішки.

Ніна засумувала. Але раптом побачила у саду біле простирадло, що сушилося на сонці.

— О, суперплащ!

А як же суперсила?

— Ха! Я навчуся зникати!

І Ніна загорнулася в простирадло. І все зникло. І, здається, сама Ніна зникла також.

Ніна визирнула в щілинку. А онде дідусь дрімає.

— От би знати, що дідусеві сниться!

— А що, як йому сняться жахи?

Я б тоді у сон — СТРИБ!

І усіх страховиськ — палицею, палицею!

Треба дідуся врятувати!

Ніна підійшла ближче. І ще ближче. І ЩЕ ближче.

От вона нависла над дідусем…

Нахилилася…

Аж коли дідусь розплющив одне око і..

А тоді отак голосно:

Ніна аж підскочила!

— То ти мене бачиш?

— Я бачу садового привида! — скрикнув

дідусь і схопився за серце.

— Ну так не годиться! — надулася Ніна і побрела в дім.

І мама бідкається:

— Час так летить! А ще стільки роботи!

А там бабуся метушиться:

— Нічого не встигаю! Нічогісінько!

— Ха! — підстрибнула на місці Ніна. — Я стану Повелителькою Часу!

Вжух! Усі годинники в домі зникли!

— Тепер усі все встигатимуть!

— Ой, лишенько! — зойкнула бабуся. — А де мій годинник з зозулькою? Тутечки ж був! Ох, мої коржики!

— А котра зараз година? — мама стоїть руки в боки. — У мене скоро важливий дзвінок!

Ніна тихенько позадкувала до дверей і — шусть — втекла!

— Ну, я так не граюся! — зітхнула Ніна. І пішла світ за очі.

Дійшла аж до будинку Малюка.

ГЛИП! Йой-ой!

Малюк сидить нещасний і плаче.

— Що сталося?

— Марципан загубився! Тато і мама його шукають, — сказав Малюк і заридав. Отакенними солоними слізками!

— Ха! — вигукнула Ніна. — А я знаю, де твій Марципан! На супергеройському секретному суперзавданні!

— І поки він рятує світ, хочеш, покажу рибу?

Ніна скрутила губи бантиком, витріщила очі і скосила їх докупки.

Плям! Плям! Плям!

Малюк аж пирхнув зі сміху! Чесне слово!

— А давай стрибати наввипередки? На одній нозі! — вигукнула Ніна.

— А давай!

Вони стрибали, стрибали, стрибали подвір’ям. Аж потомилися. Сіли під величезним деревом.

— Хочеш ябко?

— Хочу! — захекано відказав малюк.

Ніна підібрала з трави найбільше, найжовтіше, найсоковитіше яблуко. Потерла об сукенку. Похукала. Потерла ще раз.

— На!

— А давай на хмари дивитися?

— А давай!

— Онде пливе черепаха!

— А це що? Отам. Отаке-е-езне щось!

— Здається, то серце.

— А такі великі бувають?

— Ще б пак!

Раптом Малюк скривився і зморщив носика.

— Он та, біленька і пухнаста, схожа на мого Марципана!

І Малюк знову заплакав.

Ніна глибоко вдихнула. Потім видихнула і..

Міцно-міцно обійняла Малюка.

— Не плач. Твій Марципан от-от повернеться з суперзавдання.

Ніна й собі пішла. Їй іще суперсилу шукати.

Малюк наздогнав Ніну аж за поворотом. Тицьнув лимонну цукерку, порожню хатку равлика і чудернацьку монету.

І чкурнув геть.

А Ніна всміхнулася від вуха до вуха!

Її охопило якесь дивне відчуття. Аж стрибати захотілося!

Вона стрибнула раз! А тоді ще раз!

Вище і вище! Аж до неба! Їй здалося, що вона летить! Навіть без крил і супергеройського плаща!

Вдома Ніна роздивлялася себе і так і сяк.

Наче точнісінько така ж, як і зранку. І носик той самий. І плямка на кишеньці, і подряпина на коліні.

Але щось таки змінилося. Точно змінилося.

Ніна підійшла до дзеркала і…

…звідти на неї дивилася СУПЕРГЕРОЙКА!

— СПРАВЖНІСІНЬКА!