Залізницею додому

Наш потяг мчить золотистими полями. Я дивлюсь у вікно і відчуваю, як мене наповнює радість. Це моя країна. Найкраща. Іншої такої не знайти.

Колись ми з батьками часто подорожували залізницею, їздили в гори, зелені Карпати, а ще на море — і в Одесу, і в Маріуполь. Зупинялися у Херсоні й купували отакенні кавуни.

Зараз я повертаюся додому. Зі своєї найдовшої мандрівки.

Взагалі, я дуже люблю мандрувати. Якби зі мною зараз був мій тато, він би сказав, що то за пташки наздоганяють наш поїзд.

У моєму купе, крім нас із мамою, ще мої друзі — Павло і Денис, а з ними їхні мами і Павлова бабуся. Ми всі вже як сім’я. Ми цілих три місяці жили разом у Кракові! Денис, як і я, в другому класі. А Павло старший за мене на два роки — він такий розумний, що просто страх, у нього є зошит, в якому він малює всілякі технологічні штуки, які зможуть цілковито захистити наш кордон від російських ворогів. Він каже, що то ультразвуковий щит. Я хочу, щоб у нього все вдалося і щоб, коли ми переможемо, ніхто з ворогів уже не зміг би проникнути на нашу землю.

Павло з Києва. А Денис із Бородянки. І коли всі говорили про півника з Бородянки, наша краківська господиня пані Беата спитала, чи є в нього такий півник.

Денис молодець — сказав, що такі півники є в кожній українській квартирі. (У нас такого не було, але я би хотіла його мати.)

Спробуй знайти нашого півника на цій сторінці. Серед інших півнів. Знаєш, який він?

Ну такий, найсильніший, хоч і крихкий. Півник з Бородянки.

Я не збиралася жити у Кракові. Мені й удома, в моїх зелених Гореничах під Києвом, було добре. Поки одного дня не почалася війна. Ніхто її не чекав, хоч мама давно зібрала тривожну валізу. Я все думала, як це валіза може бути тривожною? Валіза як валіза, чим вона може тривожитися? А того дня, коли в небі над Гореничами загуділи російські вертольоти, а потім залунали вибухи, мій тато не зміг повернутися з Києва додому. Він постійно оперував у військовому шпиталі, а поранених ставало все більше. Ми спустилися в підвал — з мамою і Потапом. А кицька Пума злякалася звуків і кудись втекла. Мама тремтіла, хоч на ній і була тепла куртка — все-таки в підвалі надто холодно. А потім прийшов Олег, мамин молодший брат, і сказав, що треба швидко збиратися. Він світив нам ліхтариком, щоб ми бачили, де що лежить. Я взяла книжку про мумі-тролів і свого Потапа.

Ми їхали машиною Олега до Києва, і оце було дуже страшно. Бо небо було чорне від диму, на дорозі — купа військових машин, купа автівок і навіть людей, які йшли пішки і несли в руках своїх валізи, маленьких дітей, котів у переносках. Я плакала, бо ми не знайшли Пуму і їхали без нашої кицьки.

— Єво, не плач, ми повернемося додому, і вона там нас чекатиме, — сказала мама, але вона сама плакала, то як їй було вірити.

У Києві на Центральному вокзалі був якийсь просто гігантський натовп. Я злякалася, що нас задавлять або що я загублю маму — а маму губити не можна, вона і так розгублена. Але Олег посадив мене собі на плечі, а мама вчепилася за його наплічник, і повільно, ледь просуваючись уперед, ми рушили до поїзда.

— А в нас є квитки? — я намагалася перекричати довколишній гамір.

— Це евакуаційний потяг, доню, тут не потрібні квитки, — відгукнулася мама.

Потяг уже збирався рушати, дрижав і форкав, як великий залізний дракон. Ми не встигали. Приступці в тамбурі вагона, до якого ми пробралися, підняли, і я заплакала — мені стало страшно, що він поїде без нас. Але провідник, який вже збирався зачинити двері, глянув на мене і підморгнув. У нього були такі красиві карі очі й підкручені догори темні вуса, що я вмить припинила плакати. Раптом він висунувся з тамбура і простягнув руки понад головами людей просто до мене. Він зняв мене з Олегових плечей, ніби я була невагома.

— Маму! Заберіть маму! — закричала я і побачила, що Олег вже підсаджує її у вагон.

Щойно ми опинилися всередині, двері вагона зачинилися.

Ми проштовхалися всередину — було так тісно, ніби в бляшанці зі шпротами. Я затулила долонями вуха, щоб не чути цієї мішанини звуків — зойків, плачу, гавкоту, нявчання.

Раптом мама вигукнула: дивись, тато!