Афганський похід Александра

Пролог

Війна скінчилася. Або закінчиться сьогодні ввечері, коли Александр візьме за дружину афганську принцесу Роксану.

По всій рівнині Скорботи, названій так через численні могильники, табори македонян простяглися обіч ворожих. Останніх, мабуть, із півтисячі — тих бівуаків, яких афганці називають тафіран («кола»), у кожному — від п’ятдесяти до п’ятисот чоловіків. Усі племена та клани від Артакоани до Яксарта 1 з’їхалися на святкування, разом з тисячами продавців і повій, кравців, шевців, акробатів, музикантів і ворожок. Увесь експедиційний корпус македонців тут, кінні та піші, разом з іноземними підрозділами. Кожен капітан і капрал походжають, пишно вбрані, нетерпляче чекаючи урочистостей. Усі, крім мене й моїх друзів: Прапора, Кулака та Рудого Малюка. У нас іще є робота.

Слід віддати належне Александрові. Одружившись з афганською принцесою, він перетворює свого найгрізнішого ворога, воєначальника Оксіарта, на тестя. Жоден інший спосіб не зміг би привести до перемоги в цій війні або такого стану, який можна правдоподібно видати за перемогу.

Отож у нас буде мир. Не думаю, що колись його прагнули палкіше. Кампанія, яку планували на три місяці, тяглася майже три роки і була виповнена безперервним терором та жорстокістю. Ті з нас, хто залишив дім хлопчиками, спочатку стали чоловіками, а потім перетворилися на щось, більш схоже на звірів або чортів. Афганці постраждали ще більше. Двісті тисяч загиблих — ось про яку кількість говорять. І я вірю. Навряд чи в цій країні залишилося хоч одне не зруйноване нашим військом село чи місто, яке б ми не рознесли, камінь за каменем.

Цього весілля дуже чекають. Угода між Александром і Оксіартом така: воєначальник віддає свою дочку і визнає нашого царя своїм государем. Натомість Александр помазує його Першим Родичем і своїм царським гвардійцем. Це робить Оксіарта першим серед усіх баронів Бактрії та найбільшою рибою на схід від Євфрату. Потім ми, македоняни, збираємо речі та йдемо. Не знаю навіть, хто із цього радіє більше — ми чи афганці.

Я й сам одружуюсь сьогодні ввечері. Чотирнадцять сотень маків візьмуть шлюб з афганськими дівчатами на одній колективній церемонії. Мою наречену звати Шинар. Це довга історія, я розповім її згодом.

Поки я озброююсь, мій товариш Прапор спішується коло намету. Йому близько сорока, і це найтвердіший горішок з усіх, кого я знаю. Він навчив мене всього. Разом з ним я пішов би і в пекло.

Він заявився одягнений на весілля в парадну військову форму. «Ти зваришся в цьому», — кажу йому, вказуючи на плащ.

Прапор відкидає одну фалду. Під лівою пахвою до ребер прив’язаний ксифос 2. Довгий афганський ніж прикручений уздовж стегна, а в обох черевиках — метальні кинджали. Ще два види зброї він носить на видноті: церемоніальний меч на панталері та майже триметровий спис. Це для відводу очей. Щоб дати базам (прізвисько, яким ми, македоняни, називаємо всіх афганців), на чому зупинити погляд.

Кулак і Рудий Малюк чекають верхи. За кілька хвилин ми вирушимо через долину до табору алетайських пактійців. Там я зустріну брата моєї нареченої і заплачу йому викуп, «відшкодування честі», щоб він не вбивав мене і свою сестру. Ціна — заробітна плата за чотири роки і мій найкращий кінь.

Це Афганістан. Тільки тут доводиться підкупати брата, щоб він не зарізав рідну сестру за злочин бути зі мною.

Звісно, я підозрюю зраду. Для цього й потрібна зброя. У певному сенсі я на це сподіваюся. Бо інакше наш македонський кодекс філоксенія («любов до незнайомця») забороняє мені позбавляти життя члена сім’ї, з якої я беру дружину. Я бовдур, що досі купуюсь на це, але так воно є.