Із селян у французи: творення модерної нації

У 1948 році під аркадами театру Odéon, де в ті часи за кілька франків можна було купити книжки на розпродажі (або годинами читати їх просто на місці), я придбав примірник «Мого села» (Mon village) Роже Табо. Ця книжка, уже дуже потерта, досі зі мною. Для мене це був перший натяк (велику дисертацію Андре Зігфріда я прочитав пізніше) на ті докорінні зміни, що відбулися в селищі Табо Мазьєрі в регіоні Гатіне та в багатьох інших французьких селах протягом періоду, який охоплюють сторінки його книжки — 1848–1914 роки; і ці зміни були більшими, ніж зафіксувала політична історія, якою я її знав, хоча вони й перепліталися з нею.

Табо простежив еволюцію комуни — селищ, сіл, хуторів, одиноких ферм. Комуни, у якій життя протікало за одним і тим самим шаблоном ще з дореволюційних часів 1 і змінилося, проте дуже радикально, лише в останні пів століття до 1914 року. Матеріальні умови, ментальність, політична свідомість — усе зазнало величезних змін, такого собі шквального процесу, який повністю відрізнявся від повільної еволюції або спорадичних змін, які накопичуються, щоб скласти те, що ми називаємо історичним періодом. Стрімкі історичні зміни перенесли Мазьєр не з одного історичного періоду в інший, а в нову епоху людства — у цілком іншу форму цивілізації 2.

Усе це було дуже цікаво, але мене на той час хвилювало інше. Виклад Табо вплинув на мій погляд на французьку історію, але не змінив його. Історія, про яку я думав, викладав і писав, відбувалася переважно в містах; сільська місцевість і містечка були тільки доповненням цієї історії, ідучи слідом за нею, перегукуючись із нею або просто стоячи осторонь і спостерігаючи за тим, що відбувалося; але самі собою вони не були вартими уваги.

Двадцять років по тому я знайшов іншу книжку, яка по-своєму описувала ті самі докорінні зміни. Я навіть не пам’ятаю, як саме натрапив на неї, адже це теж не була робота історика. Написана фольклористом, книжка «Традиційна цивілізація та способи життя» (Civilisation traditionnelle et genres de vie) була майже сучасницею «Мого села». У геть іншій площині, ширше аргументованій, вона розповідала про занепад і зникнення французьких традиційних обрядів і легенд. За словами автора, Андре Вараньяка, вони змінювалися постійно. Але до ХІХ століття замість одних завжди зʼявлялися інші. Тепер же новизна полягала в тому, що процес оновлення припинився: традиції вмирали, і їх ніщо не замінювало; у сільській місцевості більше не було спонтанних нововведень 3. Вимирала — вже вимерла — ціла ментальність. Збіг? Як і Табо, Вараньяк вважав, що вирішальні зміни відбулися в останній чверті ХІХ століття.

Тепер я був готовий заглибитись у цю тему. Я почав відчувати, що у своїй роботі з політичною та інтелектуальною історією — такою, про яку ми пишемо й яку викладаємо, тобто міською, — я ігнорував величезний вимір реальності. Що відбувалося в містечках і в сільській місцевості? Чи мав рацію Вараньяк? Чи була культура — тобто радше кілька культур, — що продовжували існувати поруч із офіційною, що ми знали й вивчали, і які в певний момент зникли або інтегрувалися у велике ціле? Якщо так, то як саме це сталося?

Я повернувся до Табо. Перечитував його не вперше, але коли шукаєш щось інше, то й бачиш щось інше. Героїнею Табо, так би мовити, серцем змін, які він вимальовує, була сільська школа. Звісно, всі французькі історики, безперечно, це знали. Але Табо зосереджується на школі в особливому контексті: переходу від відносної ізоляції та відносно закритої економіки до сполучення із зовнішнім світом через дороги, залізниці й грошову економіку. Школа була важливою, тому що змінилися умови існування, тому що вона слугувала новим умовам, і тому що умови, які вона допомагала змінювати, були вже не локальними, а національними; вони були міськими, вони були сучасними.