У СРСР був один керівник, який правив довго: Йосип Сталін. Другим, уже в пострадянській Росії, став Володимир Путін. Пробувши президентом вісім років (2000–2008), та ще й чотири роки прем’єр-міністром (2008–2012) за свого ж ставленика Дмитра Медведєва, Путін обігнав Володимира Леніна, Микиту Хрущова і Леоніда Брежнєва. Наступним рубежем Путіна є Сталін, який правив Радянським Союзом 30 років (1923–1953). Ці 30 років виповняться у 2030 році. Путін збирається бути президентом до 2036 року.
Приведення й прихід Путіна до влади стали найвищою точкою еволюції радянських (потім російських) спецслужб. Утворені в грудні 1917 року під скороченням ВЧК, уславившись своїми звірствами й винищивши мільйони і мільйони людей, переживши, разом із країною, численні пертурбації, вони незмінно, як міфічна птиця фенікс, відроджувалися після будь-якої катастрофи або кризи влади лише змінюючи буквосполучення скорочень — і тим заколихуючи пильність змученого народу: ВЧК, ГПУ, ОГПУ, НКВД, НКГБ, знову НКВД, знову НКГБ, МГБ, КГБ, АФБ (РРФСР), і паралельно МСБ (СРСР), на один місяць МБВД, потім МБ, ФСК і, нарешті, ФСБ 1.
Секретність і таємничість, які оточували цю спеціальну службу, підпорядкування внутрішній дисципліні й зарахування до ворогів усіх тих, хто не входить до її складу, найбільше нагадували розгалужений мафіозний клан, перед яким бліднула класична італійська мафія. Незмінним залишався зведений до державної політики мафіозний стиль розправ із неугодними, коли витонченими способами знищувалися цілі сім’ї «ворогів», що теж було запозичене від сицилійської мафії, яка не доходила, втім, до знищення груп і станів, а кількісно — мільйонів людей.
До 1991 року Комуністична партія Радянського Союзу (КПРС), що здійснювала політичний контроль над спецслужбами, то домінувала у вічному змаганні із чекістами, то поступалася в цій боротьбі, і врешті-решт, фактично добровільно, усунулася від влади, залишивши її в руках КГБ, який не гладко, через каскадну серію антиконституційних переворотів, за історично мізерний термін — десять років — зумів піднести свого начальника підполковника Путіна у крісло президента Росії.
Для Путіна, власне, нічого в цей момент не змінилося. Він усе життя служив у КГБ під прикриттям тих чи інших посад. З 1985 по 1990 рік він перебував у резидентурі радянської зовнішньої розвідки в Німецькій Демократичній Республіці (НДР) та працював у Дрездені під прикриттям на посаді директора дрезденського будинку дружби СРСР—НДР. Після повернення до Ленінграда продовжував служити в КГБ під прикриттям посади помічника ректора Ленінградського державного університету з міжнародних питань, потім під прикриттям посади радника й першого заступника мера Ленінграда Анатолія Собчака. Із серпня 1996 року почав працювати в Москві під прикриттям посади заступника керуючого справами президента РФ, з липня 1998 року — під прикриттям посади директора ФСБ, із серпня 1999 року — під прикриттям посади очільника уряду. І, нарешті, з 31 грудня 1999 року полковник Путін став служити під прикриттям посади спочатку в.о., а потім — президента Росії.
У цій книжці ми намагатимемося розповісти, як саме радянсько-російські спецслужби прийшли до влади, описати історію їхньої боротьби за владу із домінуючою аж до 1991 року КПРС і пояснити, чому відбудована на 2000 рік на місці колишньої Російської Федерації нова унікальна у своєму роді держава керується хунтою, що є головою мафії, підібраною за принципом абсолютної особистої відданості своєму керівникові-президенту, який спирається на чекістські структури.
Мафіозна організація, яка функціонувала поза законом і поза контролем та підпорядковувалася лише своїм внутрішнім нормам і поняттям, спочатку захопила в Росії лише одну посаду — посаду президента РФ (2000). Згодом — як коронавірус опанувала величезну країну з усіма її багатствами, а потім узялася до наступної фази розширення — експансії, приєднання сусідніх земель, які належать іншим народам.
