Андрофаги

Холодна крапля впала Риті на чоло, боляче вжалила і змусила рвучко підхопитися з ліжка. Вона втратила рівновагу і впала додолу. Поспіхом стерла краплину з чола, воліючи, щоб рідина, яка її утворювала, була водою. Та від води крапель було би більше і Рита б уже почула, як вони б’ються об залізні бильця ліжка, натягнуту решітку чи кам’яну підлогу. Після того як її кинули в цей підвал, вона зрештою змогла поспати, і жах поволі почав стишуватись. А тепер повернувся з новою силою. Рита миттю запхала собі до рота чотири пальці й боляче їх закусила, щоб стримати крик. Якась частина її розуму знай повторювала, що безвихідних ситуацій не буває і якщо її не вбили відразу, то, можливо, взагалі не вб’ють. Однак цей голос був надзвичайно тихим і зрештою потонув у швидкому тупотінні істоти, яка пересувалася скрипучою підлогою десь згори, просто над Ритою. Вона щосили стиснула щелепи, щоб не закричати, і невдовзі відчула в роті металевий присмак: здається, до крові прокусила собі шкіру на пальцях. Та ліпше вже так, ніж вереском привернути до себе увагу Звіра — отам, нагорі.

Тупіт змінився огидним чавканням: істота сіла жерти. Рита чудово розуміла, що саме їсть те створіння, та спершу відмовлялася це визнати. Страх змінився огидою, такою сильною, що аж перевершувала попереднє почуття. Її скрутило і, певно, якби не порожній шлунок, негайно знудило б. Певною мірою Рита навіть бажала цього, адже тоді, принаймні деякий час, не чула би цих звуків. Але мусила сидіти і слухати, як десь згори таємничий монстр пожирає її подругу. Щось мокре потекло по її обличчі, можливо, сльози. Навіть не намагалася їх витерти, її ніби паралізувало. Виникло дивне відчуття, ніби вона покидає це місце. Але не через вхідні двері. Здавалося, наче її свідомість стрімко мчить темним коридором кудись туди, де немає цього підвалу, крапель, Звіра-людожера та огидних звуків: просто кудись якнайдалі звідси.

Хто знає, скільки минуло часу — секунди видавалися довгими, наче роки, — коли Звір відірвався від пожирання й розлючено загарчав. Далі знову пролунав тупіт, який стрімко віддалявся. Та перш ніж Рита зуміла цілком це усвідомити (а також те, що вона пережила зустріч із цією Звіриною), почувся новий звук. Він анітрохи не нагадував тупотіння, яке, пересуваючись, видавав Звір. Це вочевидь були людські кроки, і та людина скрадалася. Рита мовчки слухала, як хтось тихо (навіть дошки майже не рипіли) ступає по верхньому приміщенні. Щось підказувало їй, що до нового гостя варто ставитися з такою ж — якщо не більшою — осторогою, як і до Звіра. Раптом десь угорі почувся писк, а тоді неподалік від Рити щось упало. Чи радше — хтось приземлився. Отже, по-перше, у підвал вели не двері, а люк, а по-друге, невідомий знайшов її. Вона щосили притулилася спиною до стіни, ніби хотіла з нею злитися. Щось тихо клацнуло. Радше за все, тут не було світла, тож клацнув, напевне, вмикач кишенькового ліхтарика. Непроханий гість наблизився до неї впритул: відчувала його подих із запахом дешевого тютюну. Чоловік не промовив жодного слова, і після кількох цілковито беззвучних секунд Риті видалося, наче він відступає й немов розчиняється.

* * *

Сіра «нива», яка колись була білою, з жалібним скрипом гальм і стогоном літніх шин об зимовий асфальт зупинилася біля старого чотириповерхового дерев’яного будинку за номером п’ять. Мабуть, іще дореволюційного, як і всі будинки на Вишні, й зовсім не схожого на багатоповерхівки, якими була забудована більшість Холодного Поля. Фари згасли, і все довкола занурилося у вранішню темряву. З автівки вискочили двоє чоловіків і, не гаючи часу, кинулися до будинку за номером п’ять. Той, що вийшов із водійських дверцят, був у чорній куртці, темних грубих штанях і зимовому взутті. З-під каптура куртки виднілася неголена квадратна щелепа, приплюснутий ніс, високе чоло та сіро-зелені очі, в яких зараз читалася напруга і рішучість. Інший, старший слідчий, капітан Юрій Микитович Кравчук («Не родич», — додавав він, називаючи своє прізвище у ті рідкісні моменти, коли був у доброму гуморі, зазвичай же такі запитання просто ігнорував), був чоловіком середніх літ. Мав на собі світло-коричневе пальто, чорний картуз, старі штани і пошарпане взуття. Його вздовж і впоперек пооране зморшками обличчя й синці під вицвілими блакитними очима натякали на те, що останні кілька ночей слідчий провів на ногах. Пишні вуса контрастували з ріденьким каштановим і де-не-де посивілим волоссям. Юрій Микитович був середнього зросту, але поруч із колегою, молодшим слідчим Денисом Чорним, справляв враження ліліпута. Воно й не дивно, зважаючи на те, що лейтенант Чорний мав зріст метр дев’яносто.