Арка Карпат

Світлані, з якою я навчився подорожувати

Передмова перша

Для тих, хто не ходив у гори

Моя мама слабо уявляє, що таке похід. Наші з нею розмови про експедицію Арка Карпат нагадують мені наші розмови довкола Бога. Я не кажу їй, що насправді думаю, так мені легше. Слово «Бог» звучить, але ми далеко від його значення. Та й від якого зі значень? Мені досить сказати це слово, і мама почує про свого Бога, все побачить і все зрозуміє. Побачить і зрозуміє себе. Я також: скажу — і це буде радше для себе самого. Не завжди ми розуміємо одне одного, зате любимо й хочемо порозумітися. Цього достатньо. Перед експедицією мама купила мені хрестик на срібному ланцюжку й посвятила в церкві. Я взяв його й досі ношу. І всю дорогу пам’ятав, звідки він.

Хтось казав, що пам’ять не фотографиня, а есеїстка. Справді: те, що лишилося в пам’яті, — лише подоба того, що сталося. А коли я пробую розповідати чи записувати, виходить щось, схоже на правду так само, як скельний малюнок мамонта — на живого мамонта. Як напис «Тут був Вася» — на Васю. Бо щоб побачити на камені мамонта, треба уявляти його наживо, а щоб зрозуміти, хто тут був, треба знати Васю.

Та все ж малюю як можу і розумію: аби пояснити, як я пройшов пішки через чотири країни, як стомлювався або як щось вдавалося легко, треба розказати, як жив, де спав, що ніс із собою. Пояснити дрібниці, з яких складалася буденність. Сестра колись запитала: «Ну мав ти карту... Не розумію, як ти знав, куди йти?». Часто питають: «А як ішов дощ?..» Або: «Що ти їв?». Один мій друг думав, що в експедиції я насобачився палити вогонь. Насправді за ці сто днів я не розпалював вогнища жодного разу.

То що це було і на що воно було схоже?

Я затявся пройти пішки всі Карпати і влітку й восени 2021 року пройшов. Мій маршрут почався від берега Дунаю в місті Оршова, що на крайньому півдні Румунії, і продовжився горами через усю країну й через кордон із Сигіту-Мармароського до нашого Солотвино. Українських Карпат небагато. Румунію я пройшов за майже п’ятдесят днів, Україну — всього за два тижні (але міг би й скоріше). Далі рухався на захід. Спочатку головний хребет тягнеться чітко польсько-словацьким кордоном, потім трохи Польщею і наостанок Словаччиною. Там Карпати плавно маліють, аж зовсім закінчуються в Братиславі. Там, уявіть собі, теж протікає Дунай, і його берег можна вважати кінцем стежки Арка Карпат. Усього — понад 2200 кілометрів. Проходження Карпат від краю до краю забрало в мене 97 днів. Дещо мені й дало, але про це пізніше.

Спав я в наметі. Носив із собою пуховий спальний мішок, надлегкий надувний килимок і маленький каремат. Їжу готував на газовому пальнику, який накручується зверху на балон і служить конфоркою. Пальник важить 87 грамів, а стандартного 230-грамового балона вистачало на майже два тижні. Я рідко варив їжу. Переважно мав сублімовані або сушені супи, каші, локшину й картопляне пюре, які достатньо залити окропом. Це все — харчі з м’ясом, сиром, іноді з горіхами та сухофруктами. Крім того, я їв печиво, шоколад, ковбасу, сир, ті ж таки горіхи, сухофрукти й різні смачні перекуси, які купував, коли натрапляв на магазини.

Зрозуміло, що багато їжі не понесеш. Люди, які ходять у гори, зазвичай дуже переймаються вагою рюкзака, рахуються з кожною дрібницею. Спорядження, легше від конкурентного на 100–200 грамів, може коштувати на 100–200 доларів дорожче. І штука тут не в ліні, мовляв, нащо нести більше, якщо можна менше. Легкий рюкзак береже стопи, коліна, з ним легше на слизькому камінні, а якщо й послизнешся — менший ризик покалічитися. Тому й розписую, що скільки важило. Тому й брав із собою сушку та сублімати.

Досвід показує, що варто брати запасів їжі не більше як на десять днів автономності. Для мене це верхня межа. Тому часом я зупинявся в гірських селах або містечках, там ночував у садибах, прав речі й забирав заздалегідь відкладені пакунки з харчами, газом і картами.

Одяг теж має бути якнайлегший. У рюкзаку шорти або штани на зміну, дві футболки, комплект вовняної термобілизни, тоненький пуховик, мембранна куртка та дощовик-пончо. Коли дощило, я переважно йшов.