Бестселер у борг

Ентоні

Ентоні сидів за фортепіано й розмірено перебирав пальцями клавіші. Здавалося, він вітався з інструментом, як зі старим другом. За мить його пальці почали рухатися сміливіше, швидше, впевненіше. Великою вітальнею старого маєтку линула кришталева мелодія ноктюрна Шопена сі бемоль мінор.

Пан Антон обожнював гру на інструменті, особливо коли в будинку не було нікого, коли він міг розділити музикування лише із самим собою. Він любив самотність. Усе життя був одинаком, який не звідав відчуття самотності. Як узагалі можна сумувати, коли є музика? Через ноти чарівних ноктюрнів він розмовляв зі всесвітом, а все­світ вдячно відповідав йому.

У нього було багато знайомих. Не так щоби друзів, але добрих приятелів. У наближеному колі пана Антона завжди називали не інакше, як Ентоні. Мабуть, разюча аристократичність не дозволяла називати літнього чоловіка звичайним іменем. Утім, Ентоні добре пам’ятав, що й замолоду його називали так само. Звідки це повелося і хто започаткував, загубилося у скринях пам’яті. Та чоловік швидше б відреагував і обернувся на вулиці, почувши саме вигук «Ентоні», а не «Антон», бо ж так його називали найближчі.

Цього недільного ранку Ентоні насолоджувався самот­ністю. Награючи мелодію, обдумував майбутню лекцію з мистецтвознавства. Насправді таких безтурботних хвилин у житті він мав не так уже й багато. Ентоні професорував в університеті. Лекції, курсові, дисертації забирали з біса багато часу. Із основною роботою поєднував посаду директора музею краєзнавства. Директорство не приносило багато статків, але давало відчуття блаженної насолоди від дотичності до давнього й прекрасного. Окрім того, Ентоні захоплювався антикваріатом. Він не зациклювався на коштовних речах, його цікавило лише старе й незвідане. Міг годину заворожено гортати стару книжку, яка коштувала лише п’ятдесят доларів, і легко проігнорувати якийсь дорогоцінний фоліант. Головним для Ентоні було відчуття. Стан, у який він поринав поряд зі старою річчю. Інтуїтивно знав історію та емоційний шлейф, який могла нести за собою антикварна цікавинка. Відчував за кожною дрібничкою цілу історію, що або вабила його, або залишала геть байдужим.

У цьому домі він мешкав так давно, що вже й не па­м’ятав себе в іншому помешканні. Ентоні виповнилося сімдесят два. Та вигляд мав дуже добрий, а почувався ще краще, незважаючи на обов’язковий вечірній келишок і стабільну духмяну люльку перед сном. Все-таки добре жити одному! Ніхто не бурчить за тютюн, не нагадує про медичну картку, яка кілька останніх місяців надто гучно промовляла до нього. Ніхто не примушує змінювати старі добрі життєві ритуали. Зрештою, ніхто не змушує стишити гру, коли він надто захоплюється педалями на фортепіано.

Ентоні найняв домогосподарку, що прибирала в домі й готувала їсти. Короткого спілкування з нею більше ніж вистачало для захопленого та закоханого в життя чоловіка.

На вікно сів горобчик і почав дзьобати те просо, яке годину тому насипав у блюдце Ентоні. Помітивши пернатого приятеля, радісно помахав йому. Був певен, що він бачить і вдячно хитає голівкою. Ентоні завжди спілкувався з тваринами, особливо з птахами. З ними в нього був особливий конект, максимально зрозумілий. Давав пташкам імена. Цього разу до нього прилетів на сніданок Хома. Запам’ятав його за характерно неслухняним пір’ячком на боці. Хома завжди прилітав один. За це Ентоні особливо шанував свого малого друга.

Задзвонив телефон. Старий, стаціонарний. Ентоні весело встав із-за фортепіано й бадьорою ходою підійшов до апарата.

— Будинок Антона Хмари.

— Пане Антоне, це я, — зі слухавки проскрипів голос домогосподарки, пані Ядвіги. — Я саме на Привокзальному базарі. Тут такого файного когутика продають. Може, я візьму на розсіл?

— Звісно. Когутики — це добре.

— То я тоді з базару одразу до вас.

— Приходьте, пані Ядвіго. Мене вдома не буде. Скористайтеся власним ключем.

Ентоні поклав слухавку й подивився на годинник. Засидівся він сьогодні! Уже двадцять хвилин по полудню. Перед обідом він завжди виходив на довгу прогулянку. Будинок пана Антона був розташований у самісінькому центрі Львова. Двоповерхова будівля історичного значення стояла на вулиці Вічевій, майже поряд із площею Ринок. Утім, вулиця вважалася тихою. Людей тут і справді завжди було мало. Настирні бізнесмени, готельєри й ресторатори вже безліч разів пропонували йому за дім великі гроші. Але чого варті гроші? Це лише паперові купюри! Їх у нього й так достатньо, принаймні на його вік. А коли помре, то нехай забирають собі будинок задарма. Йому й так не було кому залишити свій спадок. А може, і не заберуть? У нього на все були свої плани. Час покаже…