Казка про Червоного Змія. роман

Ніколи не треба казати те, що думаєш

Червоні піонерські галстуки стискали нам із Юрком шиї, наче татарські ярма, але, звісно, таке порівняння, боронь боже, було висловлювати вголос, та й ім’я Бога згадувати заборонялося. Першим не витримав мій колєґа. Він стягнув із шиї тісну краватку і, недбало зіжмакавши в руці, засунув до кишені штанів. Я не забарився вчинити так само. Узагалі ми дуже рідко носили в школі червоні галстуки, хоча носити мусили. Учителі іноді робили зауваження, та частіше змовчували.

Напередодні випав дощ. Наша вулиця перетворилася в суцільне місиво з болота. Юрко ледь не втопив у ньому свого правого мешта. Ми його дістали, проте вже без підошви. Так мій колєґа й чимчикував, як та мудра дівчина, — і взутий, і босий.

Юрко виглядав дуже кумедно. Я провів аналогію з казкою вголос. Юрко не образився, навпаки — його це розвеселило. А взагалі я знав багато різних казок. Деякі розказувала мама, деякі сам повичитував. Коли цьотка Марія, мама Юрка, не годна була забавити свого меншого сина Василька, який вродився вередливим і постійно плакав, кликала мене, бо як я розказував йому казки, він сидів тихо. Деякі з них я сам придумав. Казали, що я дуже вдався в маму. Вона — учителька української мови і літератури. Але я педагогом бути не хотів. Учителі дітей на Великдень до церкви не пускали, не давали гаївки водити, у дзвони бити. Правда, не всі. Моя мама завжди вдавала, ніби нікого не помічає. Походить трохи навколо церкви і йде додому. А були такі, які ловили дітей під церквою і писали на списо ́ к. У той час саме ліквідували нашу греко-католицьку церкву, і всі Богослужіння проводилися за православним обрядом. Ну, як ліквідували? Церква пішла в глибоке підпілля. Тих священників, які не хотіли приймати новий обряд, вивозили в Сибір. Та про те все я вже потім дізнався. Про справи політичні мама не дуже мені розповідала, поки врешті не стало очевидно, що далі мовчати вона не може, інакше заговорю я...

Ми з мамою до церкви не ходили, але Богу вдома молилися — так, щоб ніхто не знав. Бо якби довідався наш директор школи, то мама би дуже плакала. Він її чогось не любив, часто на неї сварив. Моя однокласниця Ганка, директорова донька, якось сказала, ніби через те, що мама мене без чоловіка народила. Це для мене вже зовсім було дивно. Як то — без чоловіка? Тато в мене був. То й що, що вони з мамою не розписалися? Найбільше мене дивувало, яке до нас діло директору школи?

А байстрюком, тобто безбатченком, мене колись часто дражнили. Позаочі. Так, боялися, бо мій тато був головою колгоспу, став першим комуністом у нашому селі. Його навіть директор школи побоювався, тому старався не дуже маму зачіпати, хіба деколи казав, що для радянської людини дошлюбні відносини — ганьба. Особливо для радянської вчительки, яка приїхала зі славетного українського міста Полтави виховувати підростаюче покоління, яке будуватиме комунізм. Мама не була місцевою. Після інституту їх із сестрою, моєю цьоткою Катериною, направили вчителювати в наше село. Так мама мені розказувала. Я часто питав її, чи обов’язково мені будувати той комунізм, про який казав тато Ганки? Я взагалі завжди мріяв бути письменником, а не будівельником. Мама тільки сміялася, але якось сказала, щоб я ставив менше запитань, бо їй через мене і так кілька разів директор вичитував. Я, бачте, не відповідав образу вчительської дитини. А чому, власне, мав йому відповідати?

Але я більше нічого не питав. Не хотів, аби мама знову плакала, як тоді, коли до нас приходив директор. То було давно, я був іще малий. У день, коли сталася пригода з меш­том Юрка, я мав уже майже одинадцять років, тож зміг би маму захистити. А до того мама часто плакала. Тоді, коли приходив директор, вони з ним дуже сварилися, і мама його вигнала. Потім плакала вночі, думаючи, що я не бачу. Але я бачив і запитав, чого хотів директор.

— Нічого, синочку, — відповіла мама, витираючи сльози, — дідько б його забрав.

— Директор каже, що Бога нема... То, виходить, дідька теж нема? — запитав я.

— Ти ж знаєш, що Бог є, правда?