Яромир, або Вивідувач короля Данила

Ілюстрації Олега Кіналя

Частина 1 З рілість і сила

Дорога на Галич

Я ромир прокинувся, коли сонце лише черкнуло променем по небозводу. Тіло від холоду видавалося чужим, — тільки очі хлопця ловили світло. Ще звечора він, як навчав його дід, уважно приглянувся, де заходить сонце, і зробив собі нічну схованку таким чином, щоб сонце на сході світило просто на нього. Схованку на нічліг вигріб у снігу, поклав у неї сухого хмизу та оберемок сіна, яке прихопив дорогою поблизу села. Безпечніше було ночувати на пригірку, звідки проглядалася вся долина.

Сонце було холодним, але ясним, — і він дивився в його око та просив повернути силу. Хто, як не сонце, може оживити все у цьому світі?

Сила поверталася повільно, — хлопець устав і скинув з ніг чоботи. Вони були завеликі для нього — дідові. Але саме тому можна було добре обмотати ноги онучами. На щастя, вони були сухі. Яромир роззувся і босими ногами пробігся по снігу. Заплющивши очі, тупотів по замерзлому снігу, пробиваючи його голими п’ятами, і подумки уявляв себе птахом, який тріпоче між небом та землею…

Потім сів, полами кожушка насухо розтер ноги, обгорнув їх онучами і взувся. Тіло оживало. Зібрав свої скромні пожитки, закинув за плечі торбину й пішов униз, де під снігом лежала ріка.

Тріскучі морози вже відступили — але ще лежали глибокі сніги, і просуватися в них було навіть важче, ніж за сильних морозів. На морозі сніг легкий та сипучий, а тут він — як біла глина…

Яромир мусив пробиратися крізь найглибші замети понад берегом Дністра. Так він сподівався не заблукати: адже його дорога лежала до Галича. Від спаленої і розграбованої Бакоти — до стольного Галича…

Тільки Дністер знав туди дорогу.

Серед снігів виднілися чорні згарища сіл, які сплюндрували ординці. Він іноді сторожко прокрадався до напівзотлілих жител у надії знайти бодай залишки їжі, але чорне вороння криком відганяло його.

Не було хвилини, коли б Яромир не згадував свого діда Сила — бакотського коваля і мудреця, до якого чи не всі ходили за порадою. Він знався на травах, умів лікувати рани, але найважливішою була його наука виживання. Бакотські хлопчаки проходили біля діда з низьким поклоном, бо саме Силова наука робила їх воїнами.

Батька Яромир не пам’ятав, — йому виповнилося лише два роки, коли той загинув, обороняючи Київ від ординців. Він був найкращим лучником у дружині воєводи Дмитра, якого князь Данило послав захищати Київ.

Мати померла невдовзі після смерті батька, — і хлопець зостався під опікою діда. Напевно, доля не просто осиротила Яромира: змалку він відчував у собі непізнанну силу, яка чекала свого пробудження.

Вечорами, підкидаючи дрова в горнило дідової кузні, серед палахкотливого танцю вогню він слухав дідові оповіді про Галич, у якому дід народився і став воїном, про те, як після повернення в місто молодого князя Данила Романовича став його дружинником і навчав молодих воїнів. Про бій під Дорогичином, в якому дід бився поруч із князем Данилом, про своїх славних побратимів, про героїчну оборону Києва…

Дід розповідав, як разом із княжою дружиною приїхав у Бакоту й отримав доручення розбудовувати місто. Стараннями князя Данила Бакотське городище стало одним з найбільших укріплень на березі Дністра. Може, саме тому, — злякавшись могутності Руської держави, яку, незважаючи на поневолення Батиєм, князь розбудовував та зміцнював, думаючи про її звільнення, — хан Куремса прийшов і вдарив по Бакоті…

Від батька в Яромира зосталася кольчуга, яку вони кували разом із дідом перед походом на Київ. Її так і не встигли доробити — кольчуга закривала лише груди. Але коли згоріла кузня, Яромир знайшов її серед головешок. І сокиру, з якою дід воював під Дорогичином…