Портрет зблизька в різних інтер’єрах

Богдан Мельничук

Портрет зблизька в різних інтер’єрах

Нові новели

Подвійна помста. Студентський варіант

I.

Сходами піднімався хтось чужий. Вони раз у раз поскрипували під вагою тіла, але ці звуки були мені незнайомими: так не ходять ні мої співмешканці у голуб’ятні, як ми називали мансарду в приватному будинку на околиці Львова, ні хазяйка цього дому. Сухе дерево вишмульганих за більш як півстоліття сходинок ще не відчувало таких ніг, тож озивалося по-особливому: чи то зойками, коли кілька кроків були швидкими, чи постогнуванням, коли вони сповільнювалися. «Мабуть, хтось вагається, йти чи повернутися», — подумав я.

За дверима зашаруділо, либонь, рука намацувала ручку, в напівтемряві горища це вдалося не відразу, потім скрипнули ще австрійські завіси, і на порозі помешкання постала... Людка. І досі я пам’ятаю її кавового кольору невисокі чобітки, котрі не ховали струнких повненьких ніжок, а навпаки, підкреслювали їхню звабливість, світлокоричневу штучну дублянку з білими вилогами, — останній писк львівсько-галицької моди, синій беретик, навскоси насунутий на темне волосся, і великі очі кольору води у ставку в передгроззя. Цього разу я не міг прочитати, що таїлось у їхній глибині.

А Людка мовчала, навіть не привітавшись. Поглядом мандрувала кудись мимо мене, до двох малесеньких віконець на протилежній стіні, наполовину закладених книжками. Те, як вона покусувала пересохлі губи і важко дихала, видавало хвилювання. Мій здогад підтвердили її тремтячі пальці, котрими вона взялася розстібати ґудзики дублянки. Я допоміг її зняти і поклав навдивовижу легеньку кожушину на ліжко. Поруч лягли синій шарф і беретик, на котрому ще не встигли розтанути сніжинки з березневого неба.

Але на цьому роздягання не закінчилось. Очі мої полізли на лоба, коли Людка ковзнула рукою, як по клавішах її улюбленого піаніно, по ґудзичках фіолето­вої кофтини, і вона, злетівши над головою, прикрила шарф та беретик. Білий ліфчик безсоромно осліпив мене, і я ледь не навпомацки почав стримувати дивну гостю, котра правицею намацувала застібку на плечах, щоб випустити на волю більш як привабливі груденята. Судомно ковтаючи слину, я затримав Людині руки в своїх, і її голова впала мені на груди. Крізь схлипування й легенький стогін почув слова, що не могли й приснитися:

— Не стримуй мене, я хочу бути твоєю!

Я видихнув те, що було на поверхні:

— А як же Юра? Ти ж з ним ходиш...

— Забудь про Юру, він не для мене... Тим більше, після сьогоднішнього... Я мріяла лише про тебе, і ось нарешті ми вдвох.

Людині руки знову сіпнулись, але мої пальці були міцно зімкнуті на її зап’ястях.

— Відпусти, синці будуть... Ти ж не чуєшся у своїй селянській силі... То ж не коса і не лопата.

Я згадав, що справді не раз хвалився вмінням косити чи наввипередки з батьком копати картоплю, й усміхнувся, впіймавши в словах Людки здоровий глузд: мислить, здається, нормально.

— Відпущу лише з однією умовою...

— Якою?

— Що ти одягнеш кофту, а потім присядеш і спо­кійно розкажеш, що сталося.

— Спробую.

Тіло її здригнулося, ніби розпаленого коня на скаку зупинило туго напнуте повіддя. Я подав їй кофту, допоміг просунути у вузькі рукави повненькі руки, що все ще ходили ходором, і, обминаючи нерозпаковані сумки, котрі годину тому привіз із дому, підвів дівчину до табуретки. Силоміць однією рукою посадив на неї Люду, яка, безсило обм’якнувши, ледь не впала, другою налив у склянку води. Зуби дівчини зацокотіли об скло.

По хвилі заговорила вже спокійніше:

— Даремно ти мене стримав. З Юрою все одно покінчено. А тебе я люблю, хочу бути твоєю і тільки твоєю.

— Що ж усе-таки сталось у вас з Юрою?

— Не хочу більше зустрічатися з ним, не можу мучити себе, — Людка аж тепер глянула на мене. В її очах світилася непідробна щирість. — І сьогодні я йому сказала...

— Що саме? — не стримавсь я від уточнення.

Відповіла майже по складах: