Небезпечна межа.

ЧАСТИНА ПЕРША

1

Весна цього року настала пізно, зима ніяк не хотіла здавати позицій. Сонечко вдень припікало, ніби хотіло довести, що зима вже минула, а мороз мовби збиткувався над ним і вночі бодай трішки, а кусав. Сніг розтанув ще наприкінці лютого, однак нічні холоди не поспішали відступати, і земля прокидалася повільно. Селяни, давно вже готові вийти в поле, терпляче вичікували і приглядалися до землі, чи не парує. В колгоспі отримали директиву з району, і сівбу розпочали вже кілька тижнів тому. Високі керівники не особливо переймалися перепадами температури, бо в кабінетах вона завжди стабільна. Але в домашньому господарстві кожен був сам собі господар і старався, так би мовити, йти в ногу з природою. Тут селянин і ночі не доспить, а на власній садибі посадить усе в пору.

Сергій Денисюк відпросився з останньої лекції в інституті й поспішив на автобус, що проходив через його рідне село Гаї. Мати зателефонувала до гуртожитку і нагадала, щоби приїхав допоміг посадити город. Батьки були щодня заклопотані роботою на виробництві, й на впорядкування присадибної ділянки не вистачало часу. Тож, тільки-но закінчилися пари, хлопець майже побіг на зупинку, де домовився зустрітися з братом Юрком. Але брата на зупинці не було. Не гаячи часу, Сергій зайшов до автобуса, який щойно під’їхав.

Село було розташоване у мальовничій місцевості поблизу обласного центру. Впорядкована дорога і регулярне тран­с­портне сполучення давали змогу багатьом працювати у місті, а мешкати в селі. У вихідні в автобусі не протиснутися, всі поспішають до села, особливо навесні. Кожен вважав своїм обов’язком допомогти батькам посадити городи. Недалеко біля вікна сиділа сусідська дівчина Софійка, котра зайшла на попередні й зупинці. Помітивши Сергія, помахала йому рукою. Він протиснувся до неї ближче і не встиг рота відкрити для запитання, як вона випередила його:

– Ти за Юрком заглядаєш?

– Домовлялися зустрітися, але він чомусь не прийшов, – пояснив Сергій, протискуючись ближче до дівчини. – Ти його, випадково, не бачила?

– Випадково бачила, – засміялася дівчина. – Він ще вчора поїхав додому і вже, напевне, трудиться в поті чола.

Сергій подивився на веселу сусідку і подумав, що його брат спритніший, бо всюди встигає. Сергій і Юрко були близнюками. Високі стрункі юнаки мали густе русяве волосся, широкі батькові брови і прямий витончений ніс, як у матері. Були дуже схожими в уподобаннях і в поведінці. Хто бачив їх разом уперше, то не відразу відрізняв і часто плутав імена. Проте, придивившись уважніше, зауважував у Юрка невелику родимку біля вуха, а в Сергія – вищий тембр голосу. Хлопці звикли до того, що їх не завжди розпізнають, і сприймали це, як звичне явище. Брати підлітками захоплювалися спортом, але як тільки вступили до інституту, закинули заняття у секціях, бо весь вільний час віддавали роботі над кресленнями, а їх було на перших курсах чимало. Обидва навчалися у політехнічному, але на різних факультетах. Юркові була до вподоби будівельна справа, а Сергієві – машинобудування, може, тому, що на машинобудівному заводі працював їх батько. Хлопці вже закінчували навчання, і, щоб не осоромити його, змушені були багато часу присвячувати кресленню, котрому, здавалося, не буде кінця.

– Поки я мучуся над курсовою, мій братик даремно часу не гає…

– Що ти маєш на увазі? – почервоніла Софійка.

– Він раніше запримітив, що наша сусідка стала красунею, – лагідно шепнув Сергій дівчині на вухо. – Я давненько бачив тебе зблизька…

Софійка засоромилася й густо почервоніла. Приємно чути такі слова, але від сусіда їх серйозно не сприймала. Не звикли вони компліменти дарувати одне одному, тому й похвала здавалася несерйозною.