Чарівник

Усі знали, що без Мерліна годі обійтися, ніхто не хотів розлучатися з ним, усе ж відчуваючи, що коли-небудь Чарівник буде змушений піти.

Покидаючи світ людей, Мерлін лишив жалі, що ніколи не загоїлися. Ми вже й не знаємо, за ким тужить наше серце й кого ми ненастанно чекаємо, й лише відчуваємо, що в серці у нас — порожнеча.

Великий білий олень вийшов з кущів глоду, не зворухнувши й найніжнішого цвіту. Оленя мов обсипав ясний білий сніг, а його роги, поки він переходив галявину, похитувалися, наче щогли з вітрилами.

Мерлін любив прибирати такої подоби, коли ходив до лісу. Він безгучно зупинився на початку стежини, що вела до джерела Око, названого так через те, що погожої днини на поверхні вимитого водою озерця відбивалося небо, і тоді пісок та камінчики на дні мов щезали, а озерце скидалося на велике блакитне око, затінене віями м’яти й незабудок.

В озері купалась білява гола дівчинка. Олень побачив її крізь листя. Була вона дуже юна — мала років дванадцять, а може, тринадцять. Зайшовши по коліна, дівчинка пригорщами зачерпувала воду і обливалася. Сміялася, щоб не здригатися від холоду, зойкала, наспівувала уривки мелодій. В її коротких косах, що танцювали навколо голови, і в перлинках води, які котилися рожево-золотавою шкірою, вигравало сонце. Від холодної води її груденята, що мали от-от закруглитись, випнулися гостренькими пагорками. Коли дівчинка сміялася, її зуби біліли, мов розкушені мигдалеві горішки. Довгасті стегна вже не були худими пагонами дівчинки-підлітка, але ще й не стали налитим і вигнутим гіллям дівочого тіла. То був витончений ескіз, майбутні обіцянки, що будуть колись виконані: її рухи й ледве помітні вигини провіщали довершеність найбільшого шедевра творіння: тіла, яке дав Господь жінці, зробивши її власноруч зі шматка чоловіка.

Разом з дівчинкою сміялося й джерело, засипало їй ноги холодним піском, пускало бульбашки між пальцями ніг. Золотаво-зелена саламандра, що крутилася коло кісточок дівчинки, вилізла з води й показала їй язика. Дроздиха, бура, немов кора, вмостилася їй на голову й заспівала, мов справжній дрізд. Тонкі дівочі руки танцювали у воді та сонячному промінні, наче дві квітки під вітром.

У грудях білого оленя затріпотіло Мерлінове серце. Він знав, що вже ніколи не побачить дівчинку такою, якою вона постала цієї миті. Завтра, ба навіть наступної миті вона буде вже інша. То була краса, яка краяла серце і мінялась так швидко, що її ніколи не можна відшукати. Згодом, на згадку про зустріч, Мерлін створив троянду, барви й форми якої мінялися щохвилини і яка цвіла лише день. Її ще й тепер вирощують в Англії. Англійці назвали її «Yesterday», учорашній день… Адже її теперішнє — вже минуле.

Ліс мовчав, чувся тільки пташиний щебет, жебоніло джерельце, наспівувала дівчинка, гомоніло листя та гілля, ніжачись в обіймах теплого повітря. До лісу не долинало жодного звуку гамірливої битви, що точилася на рівнині коло Кароеза. Мерлін пішов звідти, коли почали перемагати оборонці цього містечка, — отже, в ньому вже не було потреби. Батьків голос попередив його, що на короля Артура чигає нова небезпека. Скрипучий і, як і завжди, глузливий голос озвався в його голові під час битви:

— Мій бідолашний недоумку, ти допомагаєш цьому юному дурникові воювати з сенами, роменами й алеманами, але ворог, що чекає коло Ока, набагато небезпечніший для нього...

Голос замовк, і забрязкав, мов залізяччя, сміх. Мерлін миттю перенісся до лісу, щоб побачити невідомого ворога, який підняв руку на молодого короля Артура. Але, побачивши чарівну дитину, збагнув, що саме йому батько наставив цю пастку — найпідступнішу з усіх, наставлених досі. Мерлін потрапив до неї зненацька і тепер запитував себе, чи зможе він бодай коли-небудь вибратися з неї.

Батьком Мерліна був Диявол.

Мерлін — Боже створіння і служив тільки Богові, але породив його Диявол, що знов і знов одчайдушно намагався прибрати сина до своїх рук. Він користався з кожної нагоди, яка тільки траплялася йому, щоб занапастити Мерліна. А коли не траплялося ніяких, створював їх сам.